БОГ МЕНЕ ДУЖЕ ЛЮБИТЬ

Свідчення Галини Бондаренко

Моя життєва дорога непроста. Дивлячись з висоти прожитих років, інколи дивуюся: “Невже це було зі мною?”

Пригадую своє дитинство, воно не було радісне. Якось мене запитала моя вихованка Яся: “Галя, ти б хотіла знову стати дитиною?” Я їй відповіла однозначно – ні. “А чому”, - здивувалася спочатку дитина. А потім подумала і сказала: "Мабуть, дитинство твоє було безрадісне, тому ти й не хочеш туди повертатися”. Так, радості було мало, - постійно засмучена мама і постійно злий батько, якого я дуже боялася. Батько був дуже жорстокий і дуже кривдив маму. Рано з життя пішла мама, я залишилась одна, хоча батько був, але жити з ним було неможливо. Та на той час я жила і навчалась в іншому місті, а після закінчення педагогічного училища я за направленням приїхала до Києва. Я отримала в Києві квартиру (19-річна дівчина), мала любиму роботу і жила далеко від батька, хоча я їздила до нього, але то не приносило радості. Через рік по приїзді до Києва я зустріла хорошого хлопця, вийшла заміж, народила двох діток погодок. Здавалося життя налагодилося, живи та радуйся. Але ж ні, життя готувало мені інше. Як у народі говорять, прийшла біда – відкривай ворота. Так було і в мене, пішло одне за другим чередою. Після народження доньки (другої дитини) я захворіла, потім захворіла донька, у неї була стафілококова інфекція на шкірі. Тільки з донькою вийшла з лікарні, через два тижні захворів син. У сина виявили плеврит і запалення легенів. Одному Богові тільки відомо, як я це все пережила, бо дитина помирала на руках. Але Господу було угодно щоб він жив, і син пішов на поправку. А в цей час щось незрозуміле відбувалось з моїм чоловіком. Він страшенно схуд, йому щось постійно ввижалось, він чудом не попав в автомобільну аварію, бо був водієм. Я в лікарні із сином, свекруха з хворою донькою дома, а чоловік як свічка горить. Приходить до мене в лікарню, падає на коліна і просить: “Не виходь заміж, бо ти собі чоловіка знайдеш, а батька дітям ні. Я вмираю”. Що я тоді відчувала, я не можу передати. Мені навіть зараз важко про це згадувати. Сина виписали з лікарні, а через два тижні в лікарню Павлова попадає мій чоловік із страшним діагнозом - шизофренія. Але, які були ці два тижні я описувати не буду, бо це було щось неймовірно жахливе. І найстрашніше те, що коли викликала просту швидку допомогу, лікар сказав: “Виховуйте дітей, а ваш чоловік хай іде й працює”. А кому там уже працювати, коли залишилось 48 кг при зрості 178 см.

В якому стані тоді була я? Я й ворогові не бажаю пережити те, що довелося пережити мені. Адже мені тоді було лише 23 роки, двоє маленьких дітей на руках, чоловік у психушці і нікого близького поряд.

Правда, мені допомагали по можливості подруги і чоловікова сестра. А от моральної підтримки від рідних я не мала. Мами вже не було на той час, а батько навіть не приїхав до мене. Але хоча б і приїхав...

Я думаю, що вижила тоді за рахунок молодості, а ще думала, що мене тримали на світі мої діти. Я думала, що повинна жити заради них, адже я їм дала життя, то й повинна довести до ума.

Тоді я про Бога не знала нічого. Я народилась і виросла в час атеїзму, коли про Бога говорити не можна було. Та в скрутну хвилину я, як і кожна людина, інтуїтивно згадувала Бога, але не розуміла тоді, що таке Бог. Можливо я Його і не уявляла дідусем із бородою, але і не знала, що це життєва енергія.

Чоловік мій захворів 30 років тому і хворіє понині. Хто знає, що це за хвороба, зрозуміє мене в якому страху я жила. Але життя продовжувалося. Стан мого чоловіка то покращувався, то погіршувався, але я терпляче все переносила, ростила й виховувала дітей, піклувалася про чоловіка, працювала. І оці життєві труднощі поступово заставляли мене задумуватися над сенсом життя. Не один раз мені приходила думка: “Для чого я живу?” Потім пізніше ці думки почали формуватися у римовані рядки, я почала писати вірші. У тих віршах я передавала свій стан душі і здається почала розуміти, що є якась сила, яка є біля мене весь час.

Я почала усвідомлювати, що я живу не даремно. Але ж чому? І я шукала.

Мені попадала в руки різна література, я її читала і дещо розуміла, а деякі книжки я не могла прочитати, починала і тут же кидала. І так знову й знову. І прочитала їх тільки через деякий час. Мабуть, я до них просто уже “доросла”. Так я читала і Євангеліє, засинала тільки-но починала читати.

Саме тоді я почала відвідувати церкву, але й там нічого не могла знайти, адже Православна Церква не дає знань про Бога. Там тільки ікона, свічка – а живого Бога немає.

Життя мені здавалося таким сірим. Ще поки я була молодша я багато співала, а потім мене уже й пісня не стала радувати. І згадувалися мамині слова: “Мені й дихати не хочеться, не тільки співати”.

Лише одне мене радувало, так це діти. Вони у мене хороші, і балували мене, так говорила мені моя кума. Я, – говорить, – у вікні цілу ніч стою, сина виглядаю, а ти спиш. Та тільки ніхто не знав, як я спала одним оком, бо боялася заснути навіки. А трапитись могло все, бо, що було в голові мого чоловіка знав тільки один Бог. І Він не допускав, щоб ті думки реалізувалися.

Це тепер я розумію і точно знаю, а тоді я плакала і питала: “Та де ж Він той Бог?”

А Бог оберігав, спостерігав до часу і давав усе важчі випробування. Спочатку чоловік, а потім я забрала до себе батька, якому я колись була не потрібна. А старість прийшла...

А потім ще на роботі з'явилася людина, точно така ж як тих двоє. Мені здавалося, що настав кінець світу. Але ж я десь читала, що Господь не покладе на плечі більше, ніж людина може нести. То ж я хоч і скрипіла, але волокла свою ношу.

І саме в цей час Господь привів мене до Владики Мойсея. Коли я почула його по телевізору, зразу ж зрозуміла, що це те, до чого я прагнула. Я спочатку прийшла на літургію, а потім Бог так улаштував, що стала ходити на лекції. І на першій же лекції була здивована тим, як усе в Бога влаштовано просто. Чому ж я раніше цього не могла зрозуміти? І від того, як я більше чула Владику, очі мої робилися усе більші й більші, на що Владика Мойсей зауважив: “А чому очі такі великі?”

Я безмірно вдячна своєму вчителю, Владиці Мойсею, який урятував мене від безвиході. Я стала відчувати радість життя, я побачила яку красу для нас створив Творець на Землі.

І я побачила, відчула й полюбила цей світ, людей, себе. Бо як можна любити когось, коли не любиш себе. А найголовніше, а полюбила Бога. Він дав мені життя, оберігав мене постійно, дав мені вчителя у потрібний час. Я відчула любов Бога, і тепер я постійно ловлю себе на думці: “Яка я щаслива людина”. І мені важко тепер розуміти тих людей, які дбають тільки за матеріальне, а не дбають за душу. Адже всі скарби світу не варті однієї спасенної душі. Мені їх просто шкода, а їм не зрозуміти мене, чому я щаслива.

Душу мою переповнюють почуття. Дивлюся навколо, ніби нічого особливого, а на душі радість. Ловлю себе на думці — душа радіє від того, що вона знайшла те, що шукала, знайшла дорогу життя, знайшла Творця, знайшла Істину.

Господи, як же я довго Тебе шукала, як мені було без Тебе важко, як я страждала! Нарікала на Тебе, Боже, не могла збагнути, чому ти від мене “відвернувся”. Це мені тоді так здавалося, а воно зовсім навпаки: я Тебе не знала, душа ніби спала. І коли настали сильні випробування, душа почала ридати, кричати, благати про допомогу. Але допомоги не просила, а вимагала. Думала, що коли будеш, як та нерозумна дитина, кричати і тупати ногами, то Господь звільнить від випробувань.

“А Ти, Господи, спокійно спостерігав і був завжди поряд і завжди в слушну хвилину, мені допомагав. Тоді я цього не розуміла, а зараз точно знаю, що Ти мене ніколи не залишав, тримав мене за руку, постійно говорив зі мною через Ангела-Охоронця, давав добрі поради, але я не завжди чула, не завжди розуміла.

Рідний Отче, прости мене, свою нерозумну дитину. Ти бачив, що я можу нести свій хрест і тільки зорив за мною. Та настала та година, коли я вже зігнулась під хрестом майже до землі. І тоді Ти, Дорогий, Люблячий, Отче, привів мене до того, хто підставив своє плече під мій хрест, щоб я не зламалась, не впала — це був мій Учитель, мій земний Спаситель. Це через Нього, я впізнала Тебе, Отець Небесний, зрозуміла, що Ти ведеш мене по життю. Тепер я з радістю віддала свою руку Тобі, тримай мене, не відпускай. Яке це щастя, що Ти не відкинув мене, що я не загубилася в тому великому світі, адже, нас (людей), наче піску в морі. А Ти, мене, оту піщинку знайшов і взяв на руки, і не просто за руку, а несеш мене так бережно, з такою любов’ю. Боже мій, яке ж Твоє милосердя безмежне, мене, таку невдячну, отак любиш.

Владика Мойсей мені не один раз говорив: “Галю, Бог тебе дуже любить”. Тепер я це розумію і відчуваю сама.

Немає таких слів щоб виразити Тобі, Отець Небесний, вдячність.

Боже! Дай же мені безмежної любові до Тебе!!!

ЧЕРЕЗ ПАТРИАРХА МОИСЕЯ БОГ ПРОТЯНУЛ РУКУ СПАСЕНИЯ МНЕ - ИСПОВЕДУЮЩЕЙ ИСЛАМ

БИСМИ-ЛЬЛЯХИ-Р-РАХМАНА-Р-РАХИМ

ВО ИМЯ АЛЛАХА МИЛОСТИВОГО, МИЛОСЕРДНОГО

свидетельствую

Я мусульманка, исповедую ислам – религию милосердия. Она учит нас: поделись с человеком, какой бы он ни был веры, национальности, цвета кожи, последним кусочком хлеба. Мы уважаем религию христиан. К тому же, наш пророк Мухаммед был прямым потомком пророка Авраама по линии пророка Исмаила. И мы также покланяемся Единому Богу.

А верить в Бога я начала с детства. Когда в восьмом классе научилась читать Коран, то по ночам видела большой свет. Он исходил с той стороны, куда мы обычно повернуты лицом во время молитвы. Для нас это обязательно, молясь, стоять лицом к восходу солнца.

Пока не начала верить, очень боялась смерти. Мой старенький учитель много рассказывал о загробной жизни – и страх ушел. Я поняла: нас создал Бог – и все в Его святой воле. Лишь надо искренне верить, не грешить и молиться. А молитва должна идти из самой глубины сердца.

Большим испытанием в жизни стала для меня трагическая гибель любимых братьев. Горе заслепило меня. Я стала ненавидеть людей, которые убили их. Моя душа превратилась в большую открытую рану. Я потеряла покой. Боль и обида не давали дышать. Единственное, что держало меня на этом свете, - это молитва. К сожалению, тогда я не смогла разобраться ни в себе, ни в случившемся.

За одной бедой пришла другая. Я стала очень сильно болеть. На Украину приехала лечиться. Шесть лет боли, постоянных страданий и потери крови. Дорогое лечение, мучительные процедуры. Казалось: это будет длиться вечно. От невыносимой боли по ночам не спала. Перечитала много духовной литературы, но понять причину своей болезни так и не сумела. В моей душе не было умиротворения. Но я искренне продолжала просить Бога о помощи.

И вот однажды моя знакомая дала мне прочитать книгу Патриарха Моисея «Здоровье души – здоровье тела». Лишь тогда я наконец поняла, в чем мои проблемы. Я сейчас смотрю по-другому на все, что происходит. Корень зла - в душе человека. По-другому смотрю на мир, на поступки людей. Стала больше любить мир и жалеть тех, кто сбился с истинного пути.

Но главное то, что врач, который еще недавно говорил, что уже пошли метастазы, при осмотре воскликнул: «Чудеса какие-то! Я не вижу злокачественной опухоли. Я не вижу, потому что ее просто нет!»

Я благодарна Богу, что прочитала книгу Патриарха Моисея. Это Господь протянул мне руку спасения через этого мудрого и светлого человека. Когда мы с мужем читали книгу, удивительное тепло и покой окутывали наши сердца. И я наконец-то обрела долгожданное умиротворение души.

Мне очень хотелось увидеть Патриарха Моисея, и муж разрешил посетить его лекции.

Я увидела и услышала человека, который привносит свет и мир, озаряя ими множество сердец и жизней. С каким уважением он говорил о других религиях, глубоко понимая и истолковывая их особенности. Как талантливо, просто, искренне передавал людям знания о Боге. А во время исцеляющей молитвы и благословения мою душу наполнило столько тепла и солнечного света, что эту благодать я несу в сердце и дарю другим людям, жаждущим Божьего Слова.

Для меня Патриарх Моисей – это святой человек, что бы там о нем не говорили. И как я понимаю, гонение, которым постоянно подвергают этого выдающегося человека на родной земле, - это удел тех, на кого Бог возлагает свою особую миссию. Поэтому верю: Господь не оставит его без своей защиты.

Да хранит Вас Бог, Владыка Моисей!

ДОРОГА ДО ХРАМУ

СВІДЧЕННЯ ТЕТЯНИ ШПИТАЛЬ

"Среди нехоженых дорог – одна твоя" (В. Висоцький)

ГОЛОС

Я виросла в атеїстичному середовищі, вірніше, воно було не таке однозначне, але так я його тоді сприймала. Звичайно, були серед людей, які мене оточували, і віруючі , звісно ж, були. Більшість з них не розмовляли зі мною про Бога (навіщо кидати бісер атеїстичному поросяті?), а тих, хто намагався до мене достукатись – тих я не слухала ( впевнена і горда у своєму невігластві).

Але згодом постало переді мною одне питання. Спостерігала з вулиці за тими, хто заходив до церкви. І не могла зрозуміти – чому ж до церкви ходять не тільки старенькі малограмотні, зобобонні бабусі, а й досить сучасні, освічені люди? Що ж вони там знаходять, що їх приваблює, що там відбувається? І тільки заради того, щоб це зрозуміти, я стала сама заходити до храму. Далеко не зразу, згодом я стала відчувати під час служби тепло, тихий усвідомлений спокій, врочистість, значимість дійства, спорідненість людей у спільній молитві, словом, оту чарівність, яку віруючі люди називають благодаттю. Так, були такі хвилини (моменти) абсолютого прийняття всього світу, абсолютного поєднання себе з ним.

Але, на жаль, це тривало до тих пір, поки з вівтаря не виходив священик і не починав співати. Поки співав хор, диякони – все було добре. Як тільки виходив священик – все кудись дівалось, відлітала зачарованість, все навколо ставало звичайним. Голос одного священика звучав дуже низько, грубо, другого – дуже високо, тоненько, іншого взагалі якось смішно, тобто порушувалась витворена до його появи гармонія, виникав дисонанс (Господи, прости що я так говорю, але це було, було саме так!).

Пройшо багато десятків років, а я до цих пір не можу сказати – чи то мені дійсно попадались такі священики, чи то лише моє сприйняття було таким… Не знаю…

Ну от, після цього я не могла вже залишатись в церкві, втрачався смисл мого перебування там, я виходила. Згодом йшла вже до іншої церкви, з надією почути ТОЙ голос священика, який би мене не відштовхував, але і в другій, третій… я його не знаходила. І зародилась тоді така установка: там, де я почую ТОЙ голос, в тій церкві я залишусь, тобто стану вірницею тієї церкви. Але тоді це не судилось. От дійсно, як у Висоцького: «но и в церкви все не так, все не так, как надо!», в усякому випадку тоді для мене було не так. Ну ні – то й ні. І згодом, натомість цієї установки зародилась інша, але про неї нижче.

Пройшло багато років. Прийшла на першу лекцію Владики Мойсея і коли Владика заспівав молитву … я зразу зрозуміла, що почула ТОЙ голос! На той час я його вже не шукала, більше того – я навіть забула, що колись у мене був такий пошук, ще більше того – якби тоді я почула голос, схожий навіть на соту часточку від краси голосу Владики, я б тоді в тій церкві залишилась! Бо голос Владики набагато перевершував всі мої очікування, всі мої побажання. Я сиділа ошелешена і голосом, і спогадами давно забутих епізодів свого життя. Я ходила на концерти, де звучать музична класика, оперний спів, але вперше чула голос, який звучав у цій залі, а зароджувався на небесах. Він йшов з висоти, явно відчувався цей зв’язок з небесами! І це смішно, я розуміла, що смішно – але не втрималась і подивилась на стелю, бо було таке враження, що на даху відкрились якісь люки, крізь які видно небо!

ХРЕЩЕНА!

Мама моя вчителювала, була людиною щирою і чесною, тож говорити в школі дітям одне, а втиха хрестити дітей – було не в її правилах. Але подумки переймалася тим, що діти не хрещені і якось про це сказала родичам. І тут вони відкрились, що самі колись мене похрестили. Мама чомусь їм не повірила (я думаю, що далися взнаки непрості стосунки між ними, родичі дійсно могли і сказати, і зробити багато нещирого). І коли я подорослішала, все мене просила похреститися. Я була згодна. Якось я прийшла до церкви і сказала священику, що хочу похреститись. Священик погодився зразу ж провести необхідний обряд. А мені якось враз стало так сумно і якось «ніяк». Все-таки це таїнство, це такий особливий акт в житті дорослої людини, а мені здалося, що якби я прийшла, скажімо, в перукарню, то там до мене віднеслись би з більшою увагою. Я ніколи не претендувала на якесь особливе до мене ставлення з боку будь-кого. Але все-таки… Тут хотілося участі, розмови, відповідної такій ситуації уваги. А на це не було й натяку. Ну, хочете похреститись – ну то ставайте там-то, зробимо те-то, це буде коштувати стільки-то. Щось наче зв’язало мене, в такому стані не могла хреститись, не хотіла формальності, і я вийшла з церкви. Потім були ще намагання в інших церквах, але вони мало чим відрізнялися від моєї першої спроби.

Винятком став тільки пастор з костелу святого Олександра. Отець Ян, з яким я і мій чоловік в костелі любили спілкуватись, єдиний, на моє бажання похреститись «тут і зараз» відреагував як священик. Він скрушно похитав головою і тихо, з неприхованим сумом, лагідно, як до хворої дитини, сказав: Ні, це так не робиться, ви походіть до нас на службу, почитайте духовну літературу, попостіться, сповідайтесь, причастіться, пройміться Духом Святим і за декілька місяців, дасть Бог, для вас стане можливим прийняти святе хрещення. Почувши таке, я, з дідів-прадідів православного роду, згодна була похреститись у католиків! Але якось на те не сталося…

В цих моїх «митарствах» не йшла з пам’яті ота давня розмова мами з родичами. А якщо я справді хрещена? Я запитувала людей в церквах, священиків: Чи може мені священик сказати хрещена я чи ні? І люди, і священики відповідали мені, що то мої фантазії, що такого ніхто не скаже, що такого не може бути. Я їм вірила, але глибоко в душі тримала, не відмовлялась від надії зустріти ТАКОГО священика, який мені точно скаже, який «побачить». І виникла нова установка: моїм священиком стане І от, коли чергова спроба похреститись закінчилась знову нічим, я зрозуміла, що мені більше не потрібно піднімати це питання, потрібно закрити цю тему. Скільки разів моє бажання натикалося на якусь перепону, на якусь стіну, яку я не могла подолати! Стало так відверто ясно, що щось мене не пускає, не повинна того робити, не знаю чому, але не повинна! Нарешті так впевнено вирішила, що треба вважати себе хрещеною. Родичі, якими б вони не були , але такими ж речами не шуткують! Ну немає ТАКОГО священика. Вірніше він є, має бути. От один (як я тоді розмірковувала) знаходиться недалеко від Папи Римського, другий десь в Гімалаях, а на цих тисячокілометрових просторах між ними є ще ТАКІ священики, але ж я хожу іншими дорогами і навряд, щоб наші шляхи колись перетнулися. Тому вважатиму себе сама хрещеною.

І так я заспокоїлась років на десять. Цей спокій тривав до того часу, поки не стала ходити на службу в Українську Автокефальну православну церкву- канонічну. На службу я хожу, а до причастя, яке Владика Мойсей дає на кожній службі, не підхожу. Бо знову ворухнувся в мені отой приспаний сумнів – хрещена чи ні? Адже це я сама вирішила, так мене підвело до цього, а ніяких доказів, що це так і є в мене немає. Йде лекція за лекцією, служба за службою, а мені нічого не відкривається, Я вже зовсім не знала як вийти з такої ситуації, тому вирішила підійти до Владики Мойсея за порадою.

Тут я дозволю собі невеличку ліричну ремарку. За декілька днів до моєї розмови з Владикою в Київ прийшо надзвичайне явище – в Київ прийшов Сніг. Так, для мене це Сніг з великої літери, це Його Величність Сніг. Я його добре знаю, в моєму житті таких Снігів було декілька і всі вони були доленосними, всі приносили великі зміни в моє життя. А той Сніг був взагалі надзвичайний, з ним приходили такі прекрасні, особливі Божі дари. Він приходив, був у місті досить довго, засипав місто чистотою чуда, потім відходив, але відчувалось, що він десь недалеко, десь мандрує по області. Згодом він знову приходив, приносив нові дари. Приносив відчуття очищення, піднесенності, передчуття якоїсь великої радості. Я йду з подругою на лекцію Владики Мойсея і кажу їй: Ти знаєш, має статися щось особливе, щось дуже врочисте, не знаю що, але знаю, що це має статися саме тут.

Отже, на прощену неділю я після літургії підхожу до Владики Мойсея і починаю говорити, що старше покоління залишило мені такий сумнів, що спитати мені вже нікого, а цей сумнів не дає мені змоги підійти до причастя. Владика, навіть не дослухавши мене, так зразу, так впевнено і голосно сказав: Та ні, ви – хрещена! Ви – хрещена!

Я була вражена. Перше, що згадала – Сніг, ну правильно – Сніг, от чому він до мене приходив, я була впевнена, що він приходив саме до мене! Друге, як важливо в житті мати якусь високу ідею. Якщо вона в тебе є, ти її тримаєш, не зраджуєш їй, віриш в неї (хай навіть тебе всі вважають ідеалістом-романтиком, не від світу цього і т. д.), то рано чи пізно ти отримаєш нагороду. Я почула ТОЙ голос, зустрітла ТАКОГО священика! Я стала молитись: Боже милий, невже це правда! Слава Тобі Господи, що це збулось, дякую Тобі, милосердний Боже!

Праведні дороги, які ми обираємо, виводять нас до інших , більш широких доріг, і тоді вже нові дороги обирають нас…

ЖІНОЧИЙ АЛКОГОЛІЗМ ЛІКУЄТЬСЯ

СВІДЧЕННЯ АЛЛИ

У мене є падчериця Вероніка. Живе вона в м. Сочі з бабусею і донькою. Після тривалої перерви в наших стосунках я з донькою відвідала їх в 2002 році. Виявилось, що наша Вероніка п’є уже давненько, в хаті злидні. Я, як могла, наставляла її на «путь істинний», плакали обоє, вона запевняла мене, що кине. Я після повернення в Київ держала ситуацію під контролем, передзвонювала, цікавилась, як справи. Вона запевняла, що не п’є, але я розуміла, що це не так.

І от одного разу серед ночі розбудив мене телефон ( це було в лютому 2006 року) – Вероніка ридає в трубку, каже, що у повному відчаї, що сидить п’є горілку, що хоче кинути пити, але не знає як, що тільки на мою допомогу остання надія, але ж жіночий алкоголізм не лікується. Я ледве дочекалась ранку, зателефонувала владиці Олександру, взяла благословіння, напутственне слово і – на вокзал за квитком. Зайшла в іконну лавку купити Акафіст іконі Божої Матері «Неиспиваемая Чаша», а там сидів монах – порадив написати листа в Висоцький монастир міста Серпухова, де знаходиться ця чудотворна ікона. Я так і написала вже після повернення до Києва, та 40 днів читала Акафіст.

Поїзд в Сочі прибуває о 6 ранку, не доїхавши до дому, розпитувала у людей, де тут лікують алкоголіків – їх там багато, а лікують тільки водіїв громадського транспорту. Лікарі відпали, - записала до психолога. Благо, що якраз через дорогу від нашого будинку.

Вероніка з донькою вже чекали мене і зустріли з радістю. До церкви моя Вероніка не ходила, бо боялась переступити поріг, намагалась читати Біблію – та нічого не розуміла. Я сама відвідала церкву – батюшка був у відрядженні, познайомилась з дияконом, свічницею, зі старостою, попрохала,щоб коли прийде моя Вероніка уважно поставились до неї. День ходили по магазинах – одягали і взували онучку Валерію, ученицю 8 класу. Надвечір пішли до церкви, людей вже не було – тільки староста. Підходили до ікон, я розповідала, що за ікона, якому святому чи якій біблейській події присвячена, в притворі знайшли невеличку ікону Божої Матері «Неиспиваемая Чаша». Я щиро молилась до Бога, до Божої Матері, Вероніка, мабуть, теж. Потім ми до ночі сиділи під церквою, говорили про Бога, про Ангелів, про їх роль у житті людини, чому ми страждаємо за наших предків, про Божественну справедливість, про піст («род сей изгоняется постом и молитвою»). Одним словом, пройшлись по перших лекціях Владики Мойсея. Розповідала про нашу церкву, про Владику, вона все розпитувала, а я бачила, що їй і справді дуже цікаво. Сказала : «Як вам пощастило, що у вас є такий батюшка!»

Від’їжджаючи, я їй залишила святої води (коли хочеться випити чарку – наливай святої води), молитовник, як підготуватись до сповіді та книжечку Патріарха Мойсея «Здоров’я душі - здоров’я тіла». Наказала, як можна частіше ходити причащатись. До психолога вона вже без мене ходила. Та їй сказала : «Ну, яка ж ти п’яниця, нормально виглядаєш, адекватно відповідаєш на запитання, що не можеш пройти повз пляшку?». А вона відповіла: «Та, ні, тільки, коли дуже кепсько на душі».

Через пару місяців прислала Вероніка смс : «Сегодня первый раз в жизни сознательно исповедовалась- завтра иду к причастию. У меня все, Слава Богу, хорошо».

Тепер це дійсно, Слава Богу, так. Вона вже не п’є. Працює майже цілодобово. Вона в даний час шеф-повар в гарному ресторані, донька знайшла собі добру пару – хлопчика, який в 14 років залишився сиротою. Я дуже була стурбована, коли дізналась, що в них має бути дитина (Саші-19, а Валерії-17,5 років). Але коли приїхали на хрещення новонародженого Данилка у березні цього року, всі тривоги відпали. В квартирі зроблено їх руками дуже гарний ремонт, затишно, тепло, в сім’ї любов та злагода. Нещодавно купили машину, щоб їздити на дачу. Вже і Валерія стала відвідувати церкву, черга тепер за Сашком.

Дай Боже, щоб і надалі так було.

Слава Ісусу Христу! Слава Божій Матері! І навіки Слава Богу!

І велика подяка Владиці Мойсею за його лекції.

Одне нам жаль, що такі дорогоцінні знання не одержали раніше.

ГОСПОДЬ МІНЯВ ДИТЯЧІ СЕРЦЯ

СВІДЧЕННЯ ОТЦЯ ВІТАЛІЯ

Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри.

Бог благословив мені і Ірині, регенту церковного хору, поїхати з дітками з села Тхорівка у місто Очаків відпочивати на березі Чорного моря. З нами було 68 школярів і 6 учителів.

Попросили у Патріарха Мойсея благословення, він помолився і каже: "Не переживайте, все буде добре, ангели з вами. Все буде добре, працюйте".

Так, і Господь дійсно через нас працював. Яким чином? Коли ми дітей перший раз побачили, то подумали: "Ну так, діти трошки складні". Різного віку, від 7 до 16 років. І себе не дуже добре поводили. А вчителі такі самі, як діти, не кращі за них. Постійно кричать на дітей. Ну ми думаємо: “Нічого, будемо працювати, Господь через нас буде працювати”.

І наступного дня ми почали проповідувати. Першу лекцію Господь проповідував через нас. Діти дивилися насторожено. Я їм сказав, що я священик, представився. І почалось навчання. І з цього часу кожного дня була лекція. А Іра їх навчала співати. У неділю ми мали службу з ними. Слава Богу, на цей час вже багато діток співали і антифони, і «Господи помилуй». Іра їх постійно вчила співати. З кожним днем у них все більше і більше поваги з’являлося до нас, вони почали у нас збиратися, задавали питання. І ми, ясна річ, влаштовували різні ігри, конкурси і тому подібне.

Господь нас постійно вів. Наприклад, хотіли ми освятити будиночки, у яких вони живуть. І тільки такі думки прийшли, Господь так благословляє, що одна дівчинка фотографує в будиночку прояв негативної сили, діти всі полякалися і кричать: "Ми боїмося, ми спати не будемо вночі". Я кажу: "Не переживайте, Господь любить вас, він допоможе вам. Ми освятимо ваші помешкання, ваші будиночки, і все буде добре, Ангел Хоронитель буде вас оберігати". Вони: "Давайте, давайте". Всі там в чергу вистроїлися. Господь освятив, ми дали настанови дітям. Наступного ранку вони самі прибігають і свідчать, що, дійсно, добрі їм сни снилися, позитивні, вони нічого не боялися. Господь їх так благословляв, що вже страху ніякого не було. Я їм кажу: "Ви ще сфотографуєте Божих ангелів”.

Увечері я фотографував, ангели були, але не дуже багато. І якраз Патріарх подзвонив і запитав, як там справи. Я йому розповів і попросив: "Владико, благословіть нас, помоліться за нас". Владика помолився, благословив. Увечері була дискотека, йду я туди, фотографую, а там тисячі ангелів, і такого кольору – навіть салатового! Перший раз я бачив салатового, великого, круглого ангела. І діти прибігли, обступили, і я їм показую. "Дивіться, ну що, це не чудо?! Це чудо Боже!" І вчителі дивляться, і дивуються, як це так.

Господь так працював, що з кожним днем діти поступово мінялися, переставали сваритися, непристойні речі робити і тому подібне. І вже вчителям не потрібно було на них кричати, бо діти стали спокійніші. Кожного дня вони слухали нові лекції: про Ангела Хоронителя, "Прощення і любові", "Слава Тобі, Боже", молитва "Святий Боже...". Вони просто мінялися на очах, 10 днів Господь очищав їхні душі.

Були цікаві випадки. Там був медпункт, але діти туди не ходили, вони постійно ходили до Іри. Вона, якщо хтось порізався чи подряпався, обробить ці рани, накладе пластир при потребі. І так склалося, що діти з кожного приводу бігли до Ірини. Вона пригостить їх чаєм, вислухає, дасть добру пораду. І при кожній нагоді навчає їх співати.

Приходили і вчителі на лекції, і на служби й дивувалися, звідки такі знання. Ці знання від Бога, бо в нас є такий Учитель, який дійсно йде за Богом, і Бог йому відкриває такі знання, а він нам їх дає. Всі дивувалися: молодий священик, звідки він це знає. Я кажу: "Це не те, що я такий добрий чи хороший, це Господь через мене дає вам ці знання". Вони дивувалися цій мудрості, бо раніш чули одне забобонство. А тут все дійсно зрозуміло, що є Бог. Бог - це любов. І ці лекції прості, але практичні, дієві, і ми бачили результат, як на очах діти міняються.

Там були також дітки турецького походження, вони також живуть у Тхорівці. І всі дивувалися, що хлопчик, який гірше всіх вів себе в школі, тут як святий. І головне, мусульмани, вони приходили на лекції і на служби. Їх ніхто не заставляв, вони самі приходили. Приходили постійно і слухали, і використовували ці знання. Ну, ясна річ, я кажу: "Бог - це той же Аллах". Їм це було дуже приємно чути.

Багато ще випадків було, як Господь благословляв. Ми програвали турнір з футболу. До моєї команди попросилися маленькі хлопчики грати, а інша сильніша команда була. І ми, програючи 4:1 в фіналі, а там було до 5 очків, стали молитися. Вони молилися: "Боже допоможи, Ангеле мій Святий, допоможи". Так приємно було дивитися, як діти моляться, просять. І Господь так благословив, що ми, програючи 4: 1, виграли 5:4. Я їм кажу: "Це не ви виграли, це Бог через нас переміг". Ну хто б міг подумати. І таких випадків було дуже, дуже багато, бо Божі ангели з нами працювали.

Наприклад, кажу їм: "Ви маєте знання про те, що не можна грішити, про закон Божественної справедливості знаєте. Якщо ви будете себе неправильно вести, ви будете покарані. Але можете обрати собі покарання." А один шустрий хлопчик каже: "Ну та що мені, хай головою об дерево". І бігав, бігав, забігає до дівчат і налітає на дерев'яні двері. Розбив брову. Підбігає і просить: "Отче, помоліться, щоб зцілитися". Я його благословив, Господь його благословив, помазав святим єлеєм цю брову розбиту - і диво, чудо! - вона за пару днів зажила, наче нічого не було. І таких випадків багато було, діти бачили ці приклади. Бачили, що не треба погано робити, бо зразу буде покарання.

Один хлопчик взагалі неслухняний був, з моря не хотів виходити. На другий день захворів і просить: "Помоліться". Помолився, благословив, на наступний день він здоровий. Господь так працює.

Коли прийшов час їхати додому, вони не хотіли розлучатися з нами і ми з ними теж. Діти потім свідчили про свої враження від поїздки і казали, що батюшка і в футбол вміє грати, і про Бога розповідає. Дуже запрошували приїхати до них у село. Я кажу: "Це Бог так працює через нас, через своїх дітей, через своїх людей". І дійсно, вони їхали, їм хотілось плакати, бо Бог їх благословляв, дякуючи молитвам вірних нашої Церкви, дякуючи благословенню Патріарха на таку поїздку. І я думаю, молімося, щоб Господь допоміг, щоб ми ще зустрічалися з цими дітками і Бог міняв їхні серця, їхні душі, і все буде добре.

Слава Ісусу Христу.

БІЛЬШЕ ФОТО

ДО ЛЮДИНИ ПРИХОДИТЬ ОЗДОРОВЛЕННЯ, ЯКЩО ВОНА ПРАВИЛЬНО ЙДЕ ДО БОГА

СВІДЧЕННЯ ТАМАРИ ВИСОЧАНСЬКОЇ

Мені 52 роки. Я народилася в Україні саме в той час, коли релігійне виховання було заборонено. У школі, інституті нас вчили атеїзму. Але в 40 років я почала розуміти, що в житті є такі питання, які неможливо вирішити за допомогою лише науки. Коли мені було дуже важко, я шукала церкву, у якій хотіла правильно звернутись до Бога зі своїми думками. Одного разу я дізналася про лекції, які проводить Владика Мойсей. Ці лекції допомогли нарешті отримати відповіді на ті питання, які турбували мене протягом багатьох років.

Але в повсякденному житті мені доводилося багато працювати – понад 12 годин на добу, нерідко без вихідних. Перевтома від роботи призвела до інсульту. У лікарню за швидкою допомогою я потрапила в тяжкому стані. Під час обстежень на МРТ було виявлено пухлину головного мозку. Обстеження були проведені повторно, але результат знову був невтішний. З Божою допомогою я була довірена хорошому лікарю, який прийняв рішення про операцію. Він чесно сповістив моїх рідних, що не може бути впевненим у позитивному результаті операції. Мій чоловік та подруга Ірина повідомили Владику Мойсея про намічену операцію. Вони звернулися до Владики з проханням помолитися за мене. У відповідь почули, що все буде добре, що лікарі не знайдуть того, що прогнозують. За моє здоров’я молився Владика Мойсей та всі прихожани Церкви.

Настав день операції. На диво, операція пройшла досить швидко, всупереч очікуванню лікарів. У мене було виявлено лише гематому. Ніякої пухлини не було. Усе сталося саме так, як говорив Владика Мойсей. Рідні люди, які були поруч зі мною, сказали, що вони увесь час зверталися до Бога, і їх не залишала надія, що все буде саме так, як сказав Владика.Після кількох місяців реабілітації я змогла не лише обходитись без сторонньої допомоги, але й повернулася до роботи.

Але життя готувало мені нове випробовування. Через рік під час проходження планового медичного огляду лікарі направили мене до онкологічного центру. Звісно, я була приголомшена, розгублена, як і кожна людина, яка потрапляє в таку ситуацію. А після обстеження й розмови з лікарями взагалі почала прощатися зі світом. Хоча душа кричала, що так не має бути!

Слава Богу, з того жахливого стану мене вчасно вирвав дзвінок подруги, яка порадила прислухатися до свого серця, згадати лекції Владики Мойсея про духовні причини ракових захворювань і робити так, як він навчає. Я постійно зверталася в молитві до Бога, постаралася згадати усіх своїх друзів, знайомих, близьких, на яких мала навіть забуті образи, і щиро каялася і просила в Господа прощення й любові до цих людей.

Я молилася і вірила в своє одужання, після чого повторне обстеження показало, що онкологічного захворювання в мене – немає.

Ці перенесені випробування допомогли мені глибше зрозуміти істину, що Господь зцілить тіло людини, якщо вона найперше зцілить свою душу, і допомогти людям у цьому можуть лише по-справжньому віддані Богові священики.

ПОЇЗДКА ПАТРІАРХА МОЙСЕЯ ПО СВЯТИМ МІСЦЯМ

СВІДЧЕННЯ АНАТОЛІЯ

Я перебуваю і досі під враженням від поїздки з Патріархом Мойсеєм по святим місцям. До цього часу намагаюся осмислити все, що бачив, чим був здивований, що не міг відразу збагнути і зрозуміти. Тому дуже хочеться поділитися враженнями від побаченого і почутого.

Розпочну з Бориспільського аеропорта. Коли ми проходили митний контроль, мене почали прискіпливо оглядати, розпитувати, пильно перевіряли мої речі. А Патріарха ніхто не чіпав і нічого в нього не перевіряв, подивилися тільки документи. Нарешті ми опинилися в літаку. Благополучно долетіли в Ізраїль. Там повторилася та ж сама історія: мене перевіряють, прискіпуються, а до Патріарха ніхто навіть не підходить, ніби його не бачать.

Пройшовши нарешті контроль, ми вирішили взяти в рент машину. Мені хотілося круту, щоб була зручна, але Владика погодився на ту, яку запропонували. Я ще намагався настояти на своєму, але врешті все закінчилося так, як сказав Владика. Ми поїхали в готель. Першого дня вирішили відпочити, бо були змучені. Купалися у Мертвому морі, загоряли.

У ЄРУСАЛИМІ

Наступного дня вранці зібралися їхати в Єрусалим. Я вирішив, що треба все спланувати, за все домовитись, знайти гіда і тоді вирушати. Але Владика сказав, що не треба нічого планувати, як Господь поведе, так і буде. Я все одно метушився, нервував, адже це дуже відповідально бути з Патріархом. Навіть почав панікувати: не знаю мови, не знаю дороги, як доїхати. Мали у машині GPS, який допомагав орієнтуватися, куди їхати. Так з Божою допомогою потрапили в Єрусалим.

Була субота, дуже гарний сонячний день. Я продовжував нервуватися: не знав, як проїхати до Гробу Господнього. А Владика каже: „Їдь прямо, не переживай, адже я з тобою, все буде супер”. І тоді я впізнав місце, адже був тут раніше, ми справді потрапили, куди хотіли. Навколо машин повно, ніде яблуку впасти. Я хотів повернути ліворуч, а Владика мене праворуч направляє. Так і поїхали, і місце для машини знайшлося.

Вийшли, треба йти до центрального входу, людей багато. А Владика повернув в протилежний бік. Проходимо повз стіну, а там якийсь чоловік стоїть, наче нас чекає. Владика з ним по-англійськи поговорив і каже мені: „Оце Толя, наш гід буде”. Я дуже здивувався, але вже йду далі. От і приводить той гід нас у кімнату, де була Таємна Вечеря, коли Ісуса вже мали розіп’ясти. А потім пройшли ще в одну кімнату, там на апостолі Дух Святий зійшов. Патріарх відчув тут благодать і підтвердив, що це справді те саме місце. Потім він помолився, і ми пішли далі, на Оливну гору.

Гід по дорозі скаржився, що дощів не було і не буде вже, бо в цей період дощі тут не йдуть.

Невдовзі ми піднялися на Оливну гору, увійшли до великої гарної церкви, яка стоїть на тому місці, де молився Ісус перед тим, як його арештували, й апостолів просив молитися за нього, а вони спали.

Тільки-но ми увійшли до храму, як до нас підбіг монах і покликав Патріарха за собою, повів до вівтаря, відкривши його. А в церкві було багато людей, всі зі своїми священиками, а монах покликав чомусь тільки нашого Патріарха. І тут сталося щось дивне. У храмі було прохолодно. Я почав фотографувати. Раптом почув молитву нашого Владики: „Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас”. Він молився різними мовами. Дуже гарна була молитва. Люди завмерли, було тільки чути, як клацають фотоапарати. Молитва була дуже сильна. Не знаю, як хто, а я відразу став мокрий, мені зробилося жарко. Всі люди стояли, мов зачаровані. Монах підійшов до Владики і взяв у нього благословення. А потім всі люди почали бігти до нашого Владики теж за благословенням, хоч мали своїх священиків. Я вже думав, що нас не випустять звідти.

Але ми врешті вибралися, і Владика дуже швидко пішов далі. Ми зайшли ще в одну церкву, не запам’ятав, як вона зветься, я дуже поспішав, хотів якнайбільше сфотографувати і не відстати від Владики. Скрізь на горі торгували чим тільки можна. Люди почали звертати увагу на нашого Владику і казали: „Подивіться, він на Ісуса схожий! Він на Ісуса схожий” . Показували на нас пальцями.

По Хресній Дорозі ми піднялися на Голгофу. Людей тьма. У Владики настрій хороший, піднесений. Ми поклонилися на тому місці, де колись лежало тіло Спасителя, зняте з хреста і загорнуте в плащаницю. Потім пішли до Гробу Господнього, а там така черга, що години три требе було стояти. Але тут знову підійшов монах і забрав нашого Патріарха. Я теж хотів пройти з ним, але мене зупинили рукою, і я залишився чекати.

Думаю, Владика там молився, а потім вийшов і, побачивши, що я засмутився, бо теж хотів до Гробу Господнього пройти, сказав: „Не журися, Толя, це не те місце, де був справді похований Ісус”.

Я ще раз хочу сказати, що у черзі стояли священики, але той монах забрав тільки нашого Патріарха і нікого туди не пускав, поки Владика там молився. Ми спускалися з гори, знову розмова зайшла про дощ. Владика сказав: „Буде їм дощ, мало не здасться”. Я звичайно засумнівався, адже кілька разів відпочивав тут у цю пору року і знав, що дощів не буває.

По дорозі ми зайшли ще в одну церкву, де Марія молилася. Владика відчув там благодать, почав молитися. Мені знову зробилося жарко, я став мокрий, як у тій церкві. І тут знову почали збігатися люди до Владики за благословенням.

Після цього ми вже пішли до машини. Виїхали з Єрусалима без проблем, хоча проїхати було дуже важко, бо багато прочан, але Господь нам допомагав. Правда, трішки заблукали, GPS не туди завів. Але Патріарх завжди був спокійний, врівноважений, тільки жартував, коли я починав нервувати.

Повернулися в готель. Увечері я вирішив купити крем для дружини. З Владикою вирушили у місто. І тут почали падати такі великі-великі краплі дощу, я ще таких не бачив. Я запанікував, що намокнемо, а Владика знову заспокоює: не намокнемо, та ще так весело й питає: „Ну що, дощ буде, чи ні?”. Дощ притих.

Ми повернулися у готель, розійшлися у свої кімнати, і тут чую, що мене кличе Владика: „Толю, іди сюди, тут тисячі ангелів, зараз дощ буде”. Дощ лив цілу ніч як з відра...

У ВИФЛЕЄМІ

Ще коли ми поверталися у готель, якийсь незнайомий, виглянувши з автобуса, покликав мене і дав екскурсійну візитку. Увечері ми нею скористалися, зателефонували йому і він запропонував нам екскурсію у Вифлеєм.

Виїхали ми о шостій годині. Дощ не йде, а лиє. Ледь можна було щось побачити крізь вікна авто. Вздовж дороги глиняні гори, зелені дуже мало, не дуже гарний пейзаж. А гід і говорить, що у них кажуть: „Коли дощ іде на Мертвому морі – це поцілунок Бога, бо таке трапляється дуже рідко”. Нарешті нас довезли до якогось кордону, там нас чекала жінка-екскурсовод, вона говорила по-російськи. Почалася екскурсія, але якось так сталося, що більше розповідав сам Владика, ніж ця жінка. А коли побачила сфотографованих ангелів у Владики, то вже від нього не відходила.

Ми зайшли у храм, що зведений на тому місці, де Діва Марія народила Ісуса. Але там було порожньо. Хочу сказати, що там церкви – це будинки торгівлі. Ніде ми не чули, щоб у храмах молилися, а торгують скрізь. Це дуже не сподобалося Владиці. Було дивно спостерігати за дощем. Коли Патріарх виходив із церки чи з авто, дощ утихав, і , навпаки, коли заходив у храм чи сідав у машину, знов починалася злива. Складалося враження, що він керував дощем.

У НАЗАРЕТІ

Потім ми відвідали Назарет, де жив Йосип і Марія з Ісусом. Зайшли у дім, де жила родина Йосипа і малий Ісус. Владика мені усе розповідав, що Йосип був столяром і малого Ісуса теж навчав цьому ремеслу та багато цікавих подробиць з їх життя. Я дивувався, звідки Владика все це знає, адже гіда з нами тут не було.

Ще мені запам’яталося, що ми зустріли родину росіян. Зав’язалася розмова, а Владика їм і каже, що Росія ще отримає від Бога покарання за аферу з газом, направлену проти України, а ще пояснив їм, що є рідні по крові, але вони рідко бувають справді рідними. А от рідні по духу – то є справжня родина. Благословивши їх, Владика пішов далі.

НА РІЧЦІ ЙОРДАНІ

Після Назарета, ми вирушили до річки Йордані, у якій Іоан Предтеча охрестив Ісуса Христа. На нас відразу почали звертати увагу. Річка невелика, навколо багато людей освячують себе водою йорданською. Коли побачили Владику, почали бігти до нього за благословенням. Я стою і думаю, чи будемо ми купатися, чи ні. Тоді Владика, тричі набравши у долоні води, освятив мене нею і сам освятився. А люди з нас очей не зводять, дивляться як зачаровані...

БІЛЬШЕ ФОТО:

Єрусалим, Вифлеєм, Назарет