СВІДЧЕННЯ ПАНІ ОЛЬГИ ПРО ПОДВІЙНЕ ЗЦІЛЕННЯ

Якось увечері в мене дуже сильно розболівся живіт. Болі посилювалися, і мені довелося викликати швидку допомогу. Лікарі констатували гострий апендицит і відвезли мене в лікарню для подальшого обстеження та операції.

У лікарняній палаті хірургічного відділення лежало багато хворих жінок, а одна з них була в важкому стані. Пізно ввечері їй стало дуже погано. Лікарів вже не було, а медсестру ми не змогли знайти. Мені було дуже шкода хвору жіночку і хотілось їй допомогти. Я сіла біля узголів'я її ліжка, почала тихо молитися і гладити її по голові. Це тривало довгий час, і вона поступово заспокоїлась і заснула. Мені також стало легше, і пізніше я теж заснула.

Наступного дня, коли лікарі оглядали хворих, вона сказала їм: "Ця жінка мене врятувала". Після цих слів я зрозуміла, що мені дійсно потрібно було потрапити в цю лікарню, щоб допомогти цій жінці. А наступного дня болі в мене теж припинилися. Лікарі взяли необхідні аналізи, провели обстеження і зробили висновок, що оперувати мене не потрібно. На третій день мене виписали з лікарні. З того часу приступи не повторювалися, й операцію мені так і не зробили.

Коментар о. Максима, протоієрея УАПЦ-К

На Землі Господь працює через людей, творячи добро їхніми руками через їх вільний вибір.

Ми почули коротку, але повчальну історію пані Ольги, яка вболівала за незнайому їй людину. Вона звернулася до Господа і просила у Нього допомоги. Такі щирі прохання дуже цінні для Бога, і з Його милосердя відбулося це чудесне зцілення. Господь пролив свою цілющу енергію через Ольгу на страждаючу жінку, тому відбулося подвійне зцілення - і того, хто молився, і того, за кого молилися.

Іноді ми чуємо: "І як це у неї вистачає часу і сил всім допомагати!" А все дуже просто - роблячи добро чи навіть підсвідомо бажаючи ближньому добра, ми стаємо провідниками Божественної енергії для тих, за кого ми переживаємо. Пропускаючи цю силу через своє серце, свою душу, ми й самі отримуємо зцілення. І так ми виправдовуємо своє перебування на землі своїми вчинками, одним з яких, як і в даній ситуації, є сердешна молитва за ближнього, який перебуває в скрутній ситуації.

У БОГА ВСЕ МОЖЛИВО

Свідчення Людмили Мірошніченко

Мій життєвий шлях, мабуть, як і у всіх, був нелегкий. Я завжди не розуміла, чому я отримую удари, як фізичні, так і енергетичні. Ніби і не хочу комусь заподіяти шкоди, а получаю по повній програмі.

До Бога я прийшла ще у 1997 році, коли впала у страшну депресію, втративши роботу. Хочу сказати, що я була хорошим спеціалістом, і за мене директори вели незриму війну, щоб переманити до себе. А тут мене звільнили в 20 хвилин. Це був страшний удар і настільки сильний, що почали відказувати мої органи, лікарі не могли поставити діагнозу, чому в мене відказують органи один за одним. І лише випадкова зустріч із не дуже близькою знайомою стала поворотною у всьому моєму послідуючому житті. Саме Соня, із якою я була ледь знайома, побачивши мій стан, порадила походити до Церкви, а особливо посповідатися й причаститися. Тоді я вперше відчула силу покаяння, коли після щирої сповіді й причастя у мене збільшувалися сили, а ще тоді я вперше витримала усі сім неділь Великого посту. І чудо сталося, бо піст я починала, не маючи сил навіть піднятися на другий поверх і вистояти 15 хвилин служби, а закінчувала його з легкістю у всьому тілі і змогла вистояти 4 години Соборування.

Я не шукала, як інші, духовного наставника, а ходила у ті православні церкви, де мені було приємно знаходитися, і я думала, що так і пройде моє життя.

Але ніхто не знає промислу Божого. Так сталося й у моєму житті у березні 2005 року, бо єдине випадкове перемикання програм телевізора знову зробило поворот у моєму житті. Правду скажу, я не дивилася в той час 7-ого каналу, для мене він був нецікавий. Та тут щось зупинило мою руку, бо я натиснула саме на кнопку 7, і я побачила священика у світлому, а не чорному підряснику. Я не чула що він говорив, але відчула як він звертався до глядачів. Пам’ятаю лише, що Владика сказав, що зможе навчити чути в собі голос свого ангела хоронителя, який зможе про все попереджати. І тут же передача закінчилася. Хто це? Що за передача? Куди звертатися? Питань море, а відповіді нема. Лише надіялася, що, мабуть, буде повтор, тому і цей канал був увімкнений цілий наступний день. Моє очікування було не даремне, бо знову повторили передачу. Тут я уже записала і телефон і почула, що це Митрополит Мойсей, який читає лекції. За цим телефоном я записалася і чекала з нетерпінням першої лекції.

Про все це я розповіла на роботі і запропонувала дівчатам, але вони без ентузіазму сприйняли це і сказали, щоб я послухала, а потім, щоб їм розказала.

А працювала я в цей час прибиральницею з 1998 року в Укрексімбанку, маючи на той час дві вищі освіти. З часу мого безробіття я так і не змогла влаштуватися на пристойну роботу. Для мене це було боляче й принизливо, але треба було жити, і я терпіла. Я втратила усіх своїх подруг і знайомих, бо соромилася признатися, що прибиральниця. Наслідки тої страшної депресії не минули, вона мене переслідувала усі ці роки. Від цієї дійсності я тікала у віртуальну реальність, у комп’ютерні ігри. Спочатку це було просте заповнення порожнечі, а згодом ці ігри заполонили усю мою свідомість. Моє життя перетворилося у суцільний ігровий марафон. Так продовжувалося майже 4 роки.

До яких тільки хитрощів не вдавався мій син: і забирав диски з іграми, і кодував комп’ютер, але я все-одно купувала нові диски і грала, грала, грала... Другу вищу освіту я теж отримала частково тому, що хотіла відволіктися від бажання грати. І це мені частково вдавалося, особливо під час навчання. Я навчилася контролювати свої бажання, але повністю збавитися від них не могла.

І лише прийшовши на лекції Владики Мойсея, вдалося остаточно збавитися від цієї біди, що забрала у мене стільки років життя і підірвала здоров’я.

Коли я почала ходити на лекції, то відчула, що усе почало ставати на свої місця. Я почала розуміти й бачити свої помилки й отримала практичні поради як їх виправляти.

Лекції – це ті найнеобхідніші знання, які повинні отримувати усі без винятку люди, щоб їхнє життя прийшло до гармонії й порядку. Бо, лише живучи за Божими законами, ми зможемо не грішити і в нагороду за це отримувати дари і допомогу від Самого Господа.

Одного разу після чергової лекції я підійшла до Владики і розповіла про свою біду, і розказала, що мене рятує робота, яка відволікає від надокучливого бажання грати. Тоді Владика поклав мені руку на голову, благословив і сказав: “А найкращі ліки – це праця во славу Божу!” Цій настанові я слідую і досі, бо коли тільки у мене з’являються непотрібні думки, я згадую його слова і намагаюсь зробити хоч якесь благе діло.

Отже лише прослухавши весь курс лекцій, я змогла остаточно розібратись, чому потрапила у залежність до комп’ютерних ігор і зрозуміла як із цього стану виходити. Усе це я описала в книзі “Віртуальна реальність”, яку написала на одному подиху за один місяць. Надіюся, що пережите мною й описане у цій книзі комусь допоможе.

У мене помінялися цінності, змінився погляд на власне життя, на своє місце в ньому, я почала розуміти своє призначення, до мене прийшло розуміння, що я є крихітною частинкою єдиного величного й неосяжного для людського розуміння організму Всесвіту. Я знаю, що ніщо в моєму житті не відбувається без волі Божої, що за всі гріхи я повинна платити. А щоб не платити дорогою ціною, треба намагатися жити за Божими заповідями. Я знаю, що мене Господь любить і я це відчуваю. Я відчуваю Його постійний захист, бо в моєму житті відбувається таке, що без допомоги Божої цього б і не було.

Так прикладом цього є те, як підрозділ, у якому я працювала хотіли ліквідувати, а роботи по прибиранню передати фірмі, але Господь так улаштував, що плани керівництва розстроїлися і 36 робочих місць було збережено. А відбувалося це так. Наше керівництво не знаю, з яких, а вірніше з корисливих цілей, вирішило ліквідувати прибиральниць. Саме в цей час я була у відпустці. Я ніколи не телефонувала своїм співробітницям, а тут мене аж потягнуло подзвонити, так я дізналася, що має відбутися це неподобство.

Якраз у цей час я закінчила повний курс лекцій Владики і мала теоретичні знання, як виходити зі скрутних ситуацій, бо знання, отримані на лекціях, є практичними. Молитви, яким навчив Владика прості, але дуже сильні й дієві. Уперше я молилася так, як ніколи ще не молилася. Я просила Господа не за себе, бо знала, що при скороченні мені оформлять пенсію, а молилася й просила у Бога за своїх колег, у яких було по двоє неповнолітніх дітей, і, крім того, багато з них виховували дітей самі. В молитві я проводила багато часу, а коли повернулася до Києва і вийшла на роботу, то попросила усіх молитися, хто як може, бо навчати когось я навіть не наважувалася тоді. І Господь почув наші молитви, бо коли ми прийшли в будинок Профспілок, то до юристів, які там працюють зайшов дуже досвідчений адвокат, який 30 років веде саме справи з трудових спорів. Він безкоштовно проконсультував нас, порадив як діяти, і пообіцяв безкоштовно нас захищати в разі потреби у суді. Ми діяли строго так, як порадив цей адвокат. Ми написали заяву до Голови правління банку по формі, як радив адвокат, і передали її через канцелярію. Зазвичай такого ніхто не робить і це не дозволено для співробітників, але у нас на диво прийняли в канцелярії цю заяву і передали в приймальню. Реакція у Голови була дуже бурхлива, він викликав свого замісника – автора цієї ідеї і довго з ним говорив. Після цього розлючений замісник назначив збори. Ці два дні, що були до цих зборів я знову була у молитві. Ми з дівчатами розписали сценарій зборів, назначили відповідальних по різних питаннях, але Господь знову вніс корективи. Усю дорогу до зали я йшла з молитвою і просила: “Боже відкрий уста мої, щоб славити Тебе”, молила усіх ангелів і архангелів, щоб допомогли у цій справі, бо ми були, як той пил перед керівництвом банку. Перед цим керівництво нашого управління два місяці переконувало й доводило недоцільність такої реорганізації, та ніщо не переконало авторів ідеї. На зборах дівчата мої замовкли і мені одній довелося 1,5 години вести діалог. Це був бій не між мною і Курганським, а між злом і добром, між темною силою й Богом. І чудо сталося. Я не пам’ятаю, що саме говорила, бо говорила не я, а промовляв через мене Господь. В кінці мій опонент сказав: “Один нуль на вашу користь, я багато для себе дізнався нового”. Що могла йому сказати проста прибиральниця? Але ж сказала. Це було подібне чуду, за це слава лише Богу, хоча в “Укрексімбанку” до цих пір ходить ця легенда про прибиральницю, яка переконала керівництво. Ось така сила молитви.

ПРО ЗЦІЛЕННЯ

Те, що людині не можливо, у Бога все можливе. На підтвердження цього я хочу ще посвідчити, бо прийшли ми до Владики Мойсея з гріхами і з хворобами, від яких у міру очищення душі збавляємося. Так от, за рік до приходу на лекції Владики я отримала чергову свою травму, я злетіла з оглядового столу у проктолога, та так, що вирвала праву руку і вона у мене повисла. Цей лікар мене швиденько відправив, сказавши, що операцію з проктології потрібно робити негайно. Я вийшла під шоком його слів і все намагалася якось руку підняти, але у мене не дуже виходило. Через пару годин почався сильний біль у плечі аж до ліктя. З ним я проходила майже місяць. Коли звернулась до лікарів, то мене відправили по етапу, рентген, масаж, уколи, ультразвук, ЛФК. Нічого не допомагало, масаж був дуже болісним, від ультразвуку взагалі скувало хребет, а від ЛФК щось іще додатково хрупнуло і болі збільшилися. Лікар не реагував на мої скарги. А я не могла руку піднімати вище грудей, не можливо було лежати на правому боці. Поступово біль притупився, але не зник, а за декілька місяців моє плече так деформувалося, що змістилося вперед і опустилося на пару сантиметрів. І коли я прийшла на лекції, то біль потрошку почав проходити, а коли я почала ходити на служби в неділю, то я відчувала такий хрускіт у плечовому суглобі, що мені здавалося, що уся церква чує його. Бачачи зміни на краще, я спробувала сходити на консультацію до інституту ортопедії й травматології, що по вул.. Воровського. Результат був той же, мене ніхто не чув, діагноз артроз плечового суглоба. По Інтернету я знайшла інформацію, що артроз розвивається роками, а у мене в лічені секунди сталося це, отже це не артроз, але ніхто не хотів лікувати мене і я змирилася. Коли ж Владика дізнався про мою проблему, то не дозволяв на будівництві носити чи піднімати щось, але я крадькома все ж працювала з усіма. Але прийшов час, коли Владика підійшов і сказав: “А тепер давай іди лікуйся”, він помолився й благословив до кого звернутись. Цей лікар теж поставив той самий діагноз, але я не відступила й попросила його зробити все, що можливо. Господь видно врозумив його, бо він перший з усіх зробив мені укол препаратом, що розчиняє пошкоджені хрящові тканини. Видно ті кусочки хряща, зірваного в суглобі, розчинилися і біль мене залишив. Я пройшла підряд два повних курси лікування, і лише після цього лікар зміг під час масажу проникнути в місце пошкодження, бо це було під лопаткою, що перешкоджало і знімку й прощупуванню. Отже тільки тепер лікар зміг поставити діагноз. І лише кілька вправних рухів і моє плече було на місці. Такий довгий період, звичайно, наклав свій відбиток, бо тканини встигли дещо деформуватися, але Слава Богу я тепер можу нормально вправлятися правою рукою і спати на правому боці.

Другим моментом була моя фіброміома, від якої не залишилося і сліду. А була вона вузлова і тіла моєї матки майже не залишилося. Крім того, у мене був суцільний ендометріоз усередині матки. Усе це говорило про передраковий стан моїх статевих органів. Але, слава Богу, коли в черговий раз я була на ультразвуковому обстеженні, лікар, яка вела мене не один рік, не повірила сама собі, бо такого вона не очікувала. Скоро мене зняли з обліку. Це результат зцілюючих молитов Владики і зміни мого самоусвідомлення, бо в міру прослуховування лекцій у мене поступово мінявся мій внутрішній стан. З мене пішло самопоїдання, я перестала скаржитися й нарікати на життя, на своїх близьких.

Ці зміни призвели також і до того, що мій хронічний пієлонефрит теж відійшов. Мої нирки почали функціонувати нормально, я навіть забула про ліки, які вживала довгі роки. Отже третім є покращення роботи моїх нирок, бо перестала нарікати на свою долю, а почала жити й радуватися кожному прожитому дню, вести активне, наповнене і цікаве життя.

Моя розповідь не була б повною, якби я не розказала про останнє чудо, яке зі мною відбулося. Як я уже говорила вище, у мене були певні порушення в роботі нирок, а причиною їхньої поганої роботи була присутність личинки ехінокока в лівій нирці. Лікарі-паразитологи добре знають, що це глист, який не діагностується і його виявляють уже при розтині трупу, або ж під час операції. Але завдяки сучасному методу хвильової комп’ютерної діагностики стало можливим діагностувати це ураження, яке, як бомба із заржавілим детонатором, може вибухнути будь-якої миті або чекати 5, 10, 20, 30 років або все життя, не вибухаючи. Отже я мала в своєму організмі таку небезпеку. Про це я прочитала усе, що тільки знайшла, і зрозуміла, що з цим просто треба жити, і повністю поклалась на Бога. Ехінокок було підтверджено не одним обстеженням. Та в останню поїздку громадою до моря з нами була лікар Надія, яка із собою мала цей апарат для обстеження. Владика мене давно благословив на обстеження, бо піклувався за наше здоров’я, та я відволікала з цим обстеженням, бо не хотіла в черговий раз почути цей вирок. Але в один із днів мене щось ніби підштовхнуло, та й можливість не тратити часу на обстеження дома теж тішила. Отже я сіла й почалося обстеження. Потім, коли лікар дійшла до сечової системи, вона якось призупинилась і каже: “Що у вас було з ниркою, бо там якась пустота не схожа на кісту, бо має неправильну форму?” А потім дуже обережно, щоб не налякати, спитала: “Чи не ехінокок був у вас? Бо зараз його нема”. Моєму щастю не було меж, а лікар далі пояснила, що це могло відбутись під дією зцілюючих молитов Владики Мойсея, при умові очищення душі щирим покаянням, та дотриманням посту. Так, молитва і піст – це скальпель у руках Божих, що лікує не тільки наші душі, а через їхнє очищення зцілює і наші тіла. А вірно молитися й входити у суворий піст навчив нас Владика Мойсей. Його лекції про здоров’я – це надзвичайний скарб, який ми отримали авансом, і лише наше бажання й дотримання Божих заповідей дає можливість скористатись цим скарбом.

ПРО СИЛУ МОЛИТВИ

Щирі і усвідомлені молитви Бог чує, тому вони є дієвими. І коли щиро молишся і просиш не для себе, не з корисливими намірами, то результат може бути навіть фантастичним. Таким неочікувано-несподіваним був результат молитов перед зборами, коли хотіли ліквідувати наш підрозділ. Господь не допустив цього та ще й несподівано для мене самої відкрив в мені дар, бо в ніч перед зборами я написала вірша “Ода прибиральницям”. Це був мій перший вірш, щось на 14 стовпчиків, а далі вірші посипалися так, що одночасно йшло по два, або по три вірші. За перший місяць я написала близько 60-ти віршів. Писалося так, ніби я мовчала усе життя, а це мені дозволили на короткий час говорити і я повинна встигнути усе сказати. Ось такий дар отримала я від Бога й усе завдяки Владиці, бо без його лекцій і його впливу я би ніколи не мала би цього дару. Пишу я в основному духовні й патріотичні вірші, усе те, про що говориться на лекціях, на проповідях і звучить у моїй душі. Це той ангел промовляє, якого я дуже хотіла почути.

Повну підготовку до друку своїх книжок я роблю сама. Уміння робити макети книжок – це ще один дар, отриманий від Бога з благословення Владики Мойсея. Елементарне вміння комп’ютерної верстки книжок я отримала від сина, коли допомагала йому в роботі, але сама макет книжки повністю не могла робити. Я спробувала зробити макет книги Владики Мойсея “Здоров’я душі – здоров’я тіла” і у мене вийшло. Завдяки цьому вмінню я отримала можливість додаткового заробітку. І завдяки цій новій роботі я не просто заробляла гроші, а зрозуміла, що вік не завада для отримання нової спеціальності. У мене з’явилася впевненість і віра, що з Богом усе можливо.

Так, у Бога все можливо. І тому хочу розповісти ще про один дар, який я отримала, коли прийшла до Владики Мойсея.

З дитинства я мала гарний чистий голос, але в молоді роки, співаючи в ансамблі, пошкодила зв’язки і голос став пропадати, спочатку періодично, а потім і зовсім зник. Я не кажу про голос при розмові, тут усе було в порядку, хоча теж голос дуже швидко сідав від довгих розмов. Так от за 5 років до приходу на лекції я перестала співати і з цим теж змирилася, бо думала, що без цього можна прожити. Але коли я стала відвідувати лекції, то намагалася співати молитви з усіма, хоча і не дуже добре попервах виходило. А от коли почала ходити на літургії, то уже співала в повний голос, і ловила себе на тому, що у мене почав відновлюватись голос. Він повертався, але був не такий, як раніше. Я не можу сказати, що він гірший чи кращий, він просто інший. І потім мій голос почали чути й інші і дивувалися, чому я не в хорі. А що я їм могла сказати, адже у мене не хватало дихання, щоб виспівати хоч одну молитву, та поступово сила прийшла, я навіть почала співати народних пісень, де сила голосу потрібна неабияка. Але на довго мене не хватало. І знову Владика Мойсей мене поставив у хор і у другий голос, а я ж усе життя співала високим голосом. Лише згодом я зрозуміла, що це для того, щоб голос мій набрав сили і розширився діапазон його звучання.

Про силу молитов, яких навчив Владика ще один приклад. Як я уже розповідала вище, я паралельно зі своєю роботою прибиральниці займалася більш цікавою роботою – версткою книжок. В основному я готувала до друку книжки відомого фізика професора, академіка Ігоря Михайловича Федоткіна. Він трудоголік і тому роботи мені було вдосталь. Я перейнялася його винаходом майже “вічного двигуна” із дуже високим коефіцієнтом корисної дії. Перша частина книги уже була набрана, потрібно було лише перевірка й корекція автора, а автор зліг і дуже серйозно. Треба сказати, що йому на той час було 86 років, він мав рак багатьох органів, це був саме час загострення хвороби, кров ішла з усіх отворів його тіла. Ніщо не допомагало. Лікарі уже чекали кінця, дружина, теж лікар, попросила мене допомогти підготувати квартиру до цих невеселих подій. Але ж я подумала про те надбання, яке помираючий міг би залишити людству, але не встиг через хворобу. Я щиро хотіла його одужання і мені боляче було дивитися на його муки. Тому я попросила дозволу помолитися за нього, думаючи облегшити йому ці страждання. Він лежав на низькому дивані, а мені хотілося тримати його за руку, тому я стала на коліна і почала молитися, як учив Владика Мойсей. В душі самого Федоткіна пробудилося бажання жити, він пригадав молитви, яким його навчала бабуся, про які він і гадки не мав, що знає. Молилися ми удвох довгенько, і поступово він ставав спокійнішим, дихання ставало рівнішим і він заснув. А до цього хворий дві доби не переставав стогнати. Коли я підвелася, то не побачила дружини Ігоря Михайловича, бо вона була в сусідній кімнаті. Виявляється, коли вона побачила, як ми самовіддано з її чоловіком молимося і над цим місцем щось відбувається, ніби щось накриває його, то не змогла стриматися і сама почала молитися. Але вона не православна, а лютеранка, тому, щоб не заважати нам, пішла в іншу кімнату. Залишила я їх у спокої, думала, що перед смертю хворий хоч заспокоївся, і чекала уже дома на звістку, але звістки не було ні день, ні два, ні тиждень. Нарешті, я не витримала й вирішила подзвонити сама і висловити співчуття. Яке ж моє було здивування, коли почула бадьорий голос дружини Ігоря Михайловича, вона мені сповіщала, що він пішов на вулицю прогулятися. Якби я його не бачила і не бачила усього, що з цим пов’язано, то не повірила б. Сталося чудо, і це чудо – молитва, яку почув Господь, а Матір Божа нас укрила під час молитви. Свідком цього є дружина Федоткіна І.М. Установку зараз готують до опробування, а дружина до цих пір мені каже, що вони в боргу переді мною, але дякувати треба Богу і Тільки Йому. А я вдячна Владиці Мойсею, що навчив таких практичних простих і дієвих молитов.

Ще хочеться сказати за те, що я ні від одного священика не чула про любов до рідної землі, до рідної мови. І ця любов пронизує усіх нас і стає невід’ємною складовою нашого єства. Поступово ми стаємо справжніми, а не формальними громадянами нашої держави. Нам дуже болить, коли ганьблять її, коли нищать багатства нашої землі, коли принижують саме ймення українець. Владика прищеплює нам любов до рідної землі, до рідної мови, до культури.

Сама присутність цієї неординарної особистості приносить радість, а поспілкувавшись із ним. отримуєш заряд бадьорості. Він усе своє життя поклав на алтар служіння Богу, служіння Русі-Україні, цьому заблудлому і задурманеному народові. Таких постатей небагато в нашій історії, а може і нема зовсім.

Він – мій Учитель, якому я дякую за ті знання, які допомагають мені у будь-якій життєвій ситуації, дякую за те, що показав шлях до Бога, навчив любити цей грішний і спотворений світ, навчив бути щасливою, не зважаючи ні на що, навчив дякувати Богові за всі випробування, бо вони роблять нас сильнішими.

І тепер я твердо знаю, що з Богом усе можливо...
Амінь.

БАТЬКІВСЬКА РУКА

Свідчення Андрія

Я прийшов на лекції Владики Мойсея 8 років тому. Тоді мені майже виповнилося 13 років. Мені подобалося слухати про Бога, про духовні закони, за якими влаштований світ і за якими повинні жити люди, щоб бути в гармонії з Богом і щоб бути щасливими, незважаючи на всілякі труднощі та проблеми. Владика говорив про високі духовні матерії, але так просто, що мені, тринадцятилітньому підлітку, було все зрозуміло, і не просто зрозуміло, але й дуже цікаво. За короткий час я навчився спілкуватися зі своїм Ангелом-Хоронителем, що дуже допомагало в моєму повсякденному житті.

Та головним були навіть не ті неоціненні знання, які, звісно, дуже допомагають мені і по сьогодні. Усе своє свідоме життя я ріс без батька. У сімейному та шкільному оточенні я так і не знайшов людини, на яку міг би рівнятися. Пізнавши Бога, дуже тяжко знаходитися серед людей, яким саме слово «Бог» здається чимось далеким, незрозумілим та смішним….

Тож мені потрібен був орієнтир, потрібно було відчути сильну батьківську руку, яка б допомогла ступити на шлях у доросле життя. Я шукав цей орієнтир серед вчителів, родичів, старшокласників та дворових хлопців. Та не знаходив.Усі вони були однобічними. Створивши собі певний ідеал людини, якою хочу стати, я не бачив його фізичного втілення ніде. Ніде не зустрічав – ні на вулиці, ні по телевізору.

Паралельно з цими пошуками я продовжував відвідувати лекції Патріарха Мойсея. Його божественна мудрість, простота, з якою він говорив про Бога, його світла мужність і розповіді про боротьбу за утвердження Української Автокефальної Церкви в 90-х роках, переслідування від КДБ та вимушена еміграція закордон – усе це викликало в мені щире, неймовірне захоплення від такої людини, як Мойсей, якої я ніколи не зустрічав. Він здавався мені недосяжним супергероєм. Нарешті я зрозумів, що саме про такого батька завжди мріяв. Та я ніколи навіть і гадки не мав про те, що колись захочу стати схожим на священика. За своє життя бачив, звичайно, небагато попів, але мені було достатньо того досвіду. Товсті, невмиті та неодмінно злі діди з нечесаними бородами – ну чого можна від них навчитися? Владика Мойсей же - повна протилежність їм: завжди охайно вдягнений, спокійний, він радо вислуховував і намагався допомогти кожній людині, яка приходила до нього зі своєю проблемою.

Через декілька років ми поїхали громадою до Ужгорода закладати фундамент майбутнього храму. На той час я вже вступив до інституту, уже не був схожим на того зляканого підлітка, яким був колись, коли вперше побачив Мойсея. Його лекції та розповіді про власне життя стали для мене чітким дороговказом, за яким я старався твердо ступати по життю. Так ось, в Ужгороді, для мене відкрилася ще одна грань Патріарха, що остаточно закріпила його авторитет для мене.

Чи зустрічали ви колись священика, який своїми руками будує церкву?
Який щохвилини турбується за свою паству, вірних своєї Церкви?

Звичайно, я знав, що Владика Мойсей має великі знання від Бога, що він невтомний борець за утвердження незалежної Божої Церкви. Але сказати, що я здивувався, побачивши, як він власними руками працює фізично, і не для себе, а для всіх людей України, будуючи храм, який у майбутньому буде духовним оазисом для України – це не сказати нічого.

Тоді я зрозумів для себе, що, напевне, місія цієї людини – будувати Тіло Христове на Землі духовно – відроджувати людські душі до спасіння та фізично – закладати церкви, у яких будуть молитися щирі християни, – місце перебування Христа на землі.

Тож, коли більше ніж рік тому розпочалася оця мерзотна кампанія проти Владики, я твердо вирішив для себе: чому я маю вірити отим невмитим попам та корумпованим чиновникам? Я радше залишуся вірним самому собі, своїй душі, своїм переконанням, тому, що я бачив на власні очі протягом 8 років. Мойсей – це людина, яка допомогла мені визначитися в моєму житті, щоби не бути як більшість людей, які за гроші з готовністю зрадять своїй природі, не кажучи вже за принципи, яких у них немає. Патріарх Мойсей - мужня людина, яка не боїться нікого, окрім Бога. Яка вірить у своє призначення для цього світу – донести Божу Істину людям, яка не боїться своїх ненависників та заздрісників, бо молиться за них і бажає їм отямитися від зла. Молиться за тих, одержимих злом, що ладні придумати будь-яку нісенітницю проти нього, Мойсея, щоб збити наш легковірний народ з Божого шляху.

Знаєте, я хочу бути таким чоловіком, такою людиною, як Владика Мойсей. Я не боюся за завтрашній день, бо знаю, що вибрав правильну Дорогу Життя. А ви, ті, що повірили в отой весь бруд і навіть не спромоглися подивитися проповіді Патріарха, щоб переконатися в його духовній висоті, як ви будете жити завтра, блукаючи Дорогою Смерті? Адже мороком невігластва і стражданнями гріха для вашого життя наповнена та Дорога Смерті.

Андрій Л.

БОГ МЕНЕ ДУЖЕ ЛЮБИТЬ

Свідчення Галини Бондаренко

Моя життєва дорога непроста. Дивлячись з висоти прожитих років, інколи дивуюся: “Невже це було зі мною?”

Пригадую своє дитинство, воно не було радісне. Якось мене запитала моя вихованка Яся: “Галя, ти б хотіла знову стати дитиною?” Я їй відповіла однозначно – ні. “А чому”, - здивувалася спочатку дитина. А потім подумала і сказала: "Мабуть, дитинство твоє було безрадісне, тому ти й не хочеш туди повертатися”. Так, радості було мало, - постійно засмучена мама і постійно злий батько, якого я дуже боялася. Батько був дуже жорстокий і дуже кривдив маму. Рано з життя пішла мама, я залишилась одна, хоча батько був, але жити з ним було неможливо. Та на той час я жила і навчалась в іншому місті, а після закінчення педагогічного училища я за направленням приїхала до Києва. Я отримала в Києві квартиру (19-річна дівчина), мала любиму роботу і жила далеко від батька, хоча я їздила до нього, але то не приносило радості. Через рік по приїзді до Києва я зустріла хорошого хлопця, вийшла заміж, народила двох діток погодок. Здавалося життя налагодилося, живи та радуйся. Але ж ні, життя готувало мені інше. Як у народі говорять, прийшла біда – відкривай ворота. Так було і в мене, пішло одне за другим чередою. Після народження доньки (другої дитини) я захворіла, потім захворіла донька, у неї була стафілококова інфекція на шкірі. Тільки з донькою вийшла з лікарні, через два тижні захворів син. У сина виявили плеврит і запалення легенів. Одному Богові тільки відомо, як я це все пережила, бо дитина помирала на руках. Але Господу було угодно щоб він жив, і син пішов на поправку. А в цей час щось незрозуміле відбувалось з моїм чоловіком. Він страшенно схуд, йому щось постійно ввижалось, він чудом не попав в автомобільну аварію, бо був водієм. Я в лікарні із сином, свекруха з хворою донькою дома, а чоловік як свічка горить. Приходить до мене в лікарню, падає на коліна і просить: “Не виходь заміж, бо ти собі чоловіка знайдеш, а батька дітям ні. Я вмираю”. Що я тоді відчувала, я не можу передати. Мені навіть зараз важко про це згадувати. Сина виписали з лікарні, а через два тижні в лікарню Павлова попадає мій чоловік із страшним діагнозом - шизофренія. Але, які були ці два тижні я описувати не буду, бо це було щось неймовірно жахливе. І найстрашніше те, що коли викликала просту швидку допомогу, лікар сказав: “Виховуйте дітей, а ваш чоловік хай іде й працює”. А кому там уже працювати, коли залишилось 48 кг при зрості 178 см.

В якому стані тоді була я? Я й ворогові не бажаю пережити те, що довелося пережити мені. Адже мені тоді було лише 23 роки, двоє маленьких дітей на руках, чоловік у психушці і нікого близького поряд.

Правда, мені допомагали по можливості подруги і чоловікова сестра. А от моральної підтримки від рідних я не мала. Мами вже не було на той час, а батько навіть не приїхав до мене. Але хоча б і приїхав...

Я думаю, що вижила тоді за рахунок молодості, а ще думала, що мене тримали на світі мої діти. Я думала, що повинна жити заради них, адже я їм дала життя, то й повинна довести до ума.

Тоді я про Бога не знала нічого. Я народилась і виросла в час атеїзму, коли про Бога говорити не можна було. Та в скрутну хвилину я, як і кожна людина, інтуїтивно згадувала Бога, але не розуміла тоді, що таке Бог. Можливо я Його і не уявляла дідусем із бородою, але і не знала, що це життєва енергія.

Чоловік мій захворів 30 років тому і хворіє понині. Хто знає, що це за хвороба, зрозуміє мене в якому страху я жила. Але життя продовжувалося. Стан мого чоловіка то покращувався, то погіршувався, але я терпляче все переносила, ростила й виховувала дітей, піклувалася про чоловіка, працювала. І оці життєві труднощі поступово заставляли мене задумуватися над сенсом життя. Не один раз мені приходила думка: “Для чого я живу?” Потім пізніше ці думки почали формуватися у римовані рядки, я почала писати вірші. У тих віршах я передавала свій стан душі і здається почала розуміти, що є якась сила, яка є біля мене весь час.

Я почала усвідомлювати, що я живу не даремно. Але ж чому? І я шукала.

Мені попадала в руки різна література, я її читала і дещо розуміла, а деякі книжки я не могла прочитати, починала і тут же кидала. І так знову й знову. І прочитала їх тільки через деякий час. Мабуть, я до них просто уже “доросла”. Так я читала і Євангеліє, засинала тільки-но починала читати.

Саме тоді я почала відвідувати церкву, але й там нічого не могла знайти, адже Православна Церква не дає знань про Бога. Там тільки ікона, свічка – а живого Бога немає.

Життя мені здавалося таким сірим. Ще поки я була молодша я багато співала, а потім мене уже й пісня не стала радувати. І згадувалися мамині слова: “Мені й дихати не хочеться, не тільки співати”.

Лише одне мене радувало, так це діти. Вони у мене хороші, і балували мене, так говорила мені моя кума. Я, – говорить, – у вікні цілу ніч стою, сина виглядаю, а ти спиш. Та тільки ніхто не знав, як я спала одним оком, бо боялася заснути навіки. А трапитись могло все, бо, що було в голові мого чоловіка знав тільки один Бог. І Він не допускав, щоб ті думки реалізувалися.

Це тепер я розумію і точно знаю, а тоді я плакала і питала: “Та де ж Він той Бог?”

А Бог оберігав, спостерігав до часу і давав усе важчі випробування. Спочатку чоловік, а потім я забрала до себе батька, якому я колись була не потрібна. А старість прийшла...

А потім ще на роботі з'явилася людина, точно така ж як тих двоє. Мені здавалося, що настав кінець світу. Але ж я десь читала, що Господь не покладе на плечі більше, ніж людина може нести. То ж я хоч і скрипіла, але волокла свою ношу.

І саме в цей час Господь привів мене до Владики Мойсея. Коли я почула його по телевізору, зразу ж зрозуміла, що це те, до чого я прагнула. Я спочатку прийшла на літургію, а потім Бог так улаштував, що стала ходити на лекції. І на першій же лекції була здивована тим, як усе в Бога влаштовано просто. Чому ж я раніше цього не могла зрозуміти? І від того, як я більше чула Владику, очі мої робилися усе більші й більші, на що Владика Мойсей зауважив: “А чому очі такі великі?”

Я безмірно вдячна своєму вчителю, Владиці Мойсею, який урятував мене від безвиході. Я стала відчувати радість життя, я побачила яку красу для нас створив Творець на Землі.

І я побачила, відчула й полюбила цей світ, людей, себе. Бо як можна любити когось, коли не любиш себе. А найголовніше, а полюбила Бога. Він дав мені життя, оберігав мене постійно, дав мені вчителя у потрібний час. Я відчула любов Бога, і тепер я постійно ловлю себе на думці: “Яка я щаслива людина”. І мені важко тепер розуміти тих людей, які дбають тільки за матеріальне, а не дбають за душу. Адже всі скарби світу не варті однієї спасенної душі. Мені їх просто шкода, а їм не зрозуміти мене, чому я щаслива.

Душу мою переповнюють почуття. Дивлюся навколо, ніби нічого особливого, а на душі радість. Ловлю себе на думці — душа радіє від того, що вона знайшла те, що шукала, знайшла дорогу життя, знайшла Творця, знайшла Істину.

Господи, як же я довго Тебе шукала, як мені було без Тебе важко, як я страждала! Нарікала на Тебе, Боже, не могла збагнути, чому ти від мене “відвернувся”. Це мені тоді так здавалося, а воно зовсім навпаки: я Тебе не знала, душа ніби спала. І коли настали сильні випробування, душа почала ридати, кричати, благати про допомогу. Але допомоги не просила, а вимагала. Думала, що коли будеш, як та нерозумна дитина, кричати і тупати ногами, то Господь звільнить від випробувань.

“А Ти, Господи, спокійно спостерігав і був завжди поряд і завжди в слушну хвилину, мені допомагав. Тоді я цього не розуміла, а зараз точно знаю, що Ти мене ніколи не залишав, тримав мене за руку, постійно говорив зі мною через Ангела-Охоронця, давав добрі поради, але я не завжди чула, не завжди розуміла.

Рідний Отче, прости мене, свою нерозумну дитину. Ти бачив, що я можу нести свій хрест і тільки зорив за мною. Та настала та година, коли я вже зігнулась під хрестом майже до землі. І тоді Ти, Дорогий, Люблячий, Отче, привів мене до того, хто підставив своє плече під мій хрест, щоб я не зламалась, не впала — це був мій Учитель, мій земний Спаситель. Це через Нього, я впізнала Тебе, Отець Небесний, зрозуміла, що Ти ведеш мене по життю. Тепер я з радістю віддала свою руку Тобі, тримай мене, не відпускай. Яке це щастя, що Ти не відкинув мене, що я не загубилася в тому великому світі, адже, нас (людей), наче піску в морі. А Ти, мене, оту піщинку знайшов і взяв на руки, і не просто за руку, а несеш мене так бережно, з такою любов’ю. Боже мій, яке ж Твоє милосердя безмежне, мене, таку невдячну, отак любиш.

Владика Мойсей мені не один раз говорив: “Галю, Бог тебе дуже любить”. Тепер я це розумію і відчуваю сама.

Немає таких слів щоб виразити Тобі, Отець Небесний, вдячність.

Боже! Дай же мені безмежної любові до Тебе!!!

ЧЕРЕЗ ПАТРИАРХА МОИСЕЯ БОГ ПРОТЯНУЛ РУКУ СПАСЕНИЯ МНЕ - ИСПОВЕДУЮЩЕЙ ИСЛАМ

БИСМИ-ЛЬЛЯХИ-Р-РАХМАНА-Р-РАХИМ

ВО ИМЯ АЛЛАХА МИЛОСТИВОГО, МИЛОСЕРДНОГО

свидетельствую

Я мусульманка, исповедую ислам – религию милосердия. Она учит нас: поделись с человеком, какой бы он ни был веры, национальности, цвета кожи, последним кусочком хлеба. Мы уважаем религию христиан. К тому же, наш пророк Мухаммед был прямым потомком пророка Авраама по линии пророка Исмаила. И мы также покланяемся Единому Богу.

А верить в Бога я начала с детства. Когда в восьмом классе научилась читать Коран, то по ночам видела большой свет. Он исходил с той стороны, куда мы обычно повернуты лицом во время молитвы. Для нас это обязательно, молясь, стоять лицом к восходу солнца.

Пока не начала верить, очень боялась смерти. Мой старенький учитель много рассказывал о загробной жизни – и страх ушел. Я поняла: нас создал Бог – и все в Его святой воле. Лишь надо искренне верить, не грешить и молиться. А молитва должна идти из самой глубины сердца.

Большим испытанием в жизни стала для меня трагическая гибель любимых братьев. Горе заслепило меня. Я стала ненавидеть людей, которые убили их. Моя душа превратилась в большую открытую рану. Я потеряла покой. Боль и обида не давали дышать. Единственное, что держало меня на этом свете, - это молитва. К сожалению, тогда я не смогла разобраться ни в себе, ни в случившемся.

За одной бедой пришла другая. Я стала очень сильно болеть. На Украину приехала лечиться. Шесть лет боли, постоянных страданий и потери крови. Дорогое лечение, мучительные процедуры. Казалось: это будет длиться вечно. От невыносимой боли по ночам не спала. Перечитала много духовной литературы, но понять причину своей болезни так и не сумела. В моей душе не было умиротворения. Но я искренне продолжала просить Бога о помощи.

И вот однажды моя знакомая дала мне прочитать книгу Патриарха Моисея «Здоровье души – здоровье тела». Лишь тогда я наконец поняла, в чем мои проблемы. Я сейчас смотрю по-другому на все, что происходит. Корень зла - в душе человека. По-другому смотрю на мир, на поступки людей. Стала больше любить мир и жалеть тех, кто сбился с истинного пути.

Но главное то, что врач, который еще недавно говорил, что уже пошли метастазы, при осмотре воскликнул: «Чудеса какие-то! Я не вижу злокачественной опухоли. Я не вижу, потому что ее просто нет!»

Я благодарна Богу, что прочитала книгу Патриарха Моисея. Это Господь протянул мне руку спасения через этого мудрого и светлого человека. Когда мы с мужем читали книгу, удивительное тепло и покой окутывали наши сердца. И я наконец-то обрела долгожданное умиротворение души.

Мне очень хотелось увидеть Патриарха Моисея, и муж разрешил посетить его лекции.

Я увидела и услышала человека, который привносит свет и мир, озаряя ими множество сердец и жизней. С каким уважением он говорил о других религиях, глубоко понимая и истолковывая их особенности. Как талантливо, просто, искренне передавал людям знания о Боге. А во время исцеляющей молитвы и благословения мою душу наполнило столько тепла и солнечного света, что эту благодать я несу в сердце и дарю другим людям, жаждущим Божьего Слова.

Для меня Патриарх Моисей – это святой человек, что бы там о нем не говорили. И как я понимаю, гонение, которым постоянно подвергают этого выдающегося человека на родной земле, - это удел тех, на кого Бог возлагает свою особую миссию. Поэтому верю: Господь не оставит его без своей защиты.

Да хранит Вас Бог, Владыка Моисей!

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Свідчення Тетяни Шпиталь

"Среди нехоженых дорог – одна твоя" (В. Висоцький)

ГОЛОС

Я виросла в атеїстичному середовищі, вірніше, воно було не таке однозначне, але так я його тоді сприймала. Звичайно, були серед людей, які мене оточували, і віруючі , звісно ж, були. Більшість з них не розмовляли зі мною про Бога (навіщо кидати бісер атеїстичному поросяті?), а тих, хто намагався до мене достукатись – тих я не слухала ( впевнена і горда у своєму невігластві).

Але згодом постало переді мною одне питання. Спостерігала з вулиці за тими, хто заходив до церкви. І не могла зрозуміти – чому ж до церкви ходять не тільки старенькі малограмотні, зобобонні бабусі, а й досить сучасні, освічені люди? Що ж вони там знаходять, що їх приваблює, що там відбувається? І тільки заради того, щоб це зрозуміти, я стала сама заходити до храму. Далеко не зразу, згодом я стала відчувати під час служби тепло, тихий усвідомлений спокій, врочистість, значимість дійства, спорідненість людей у спільній молитві, словом, оту чарівність, яку віруючі люди називають благодаттю. Так, були такі хвилини (моменти) абсолютого прийняття всього світу, абсолютного поєднання себе з ним.

Але, на жаль, це тривало до тих пір, поки з вівтаря не виходив священик і не починав співати. Поки співав хор, диякони – все було добре. Як тільки виходив священик – все кудись дівалось, відлітала зачарованість, все навколо ставало звичайним. Голос одного священика звучав дуже низько, грубо, другого – дуже високо, тоненько, іншого взагалі якось смішно, тобто порушувалась витворена до його появи гармонія, виникав дисонанс (Господи, прости що я так говорю, але це було, було саме так!).

Пройшо багато десятків років, а я до цих пір не можу сказати – чи то мені дійсно попадались такі священики, чи то лише моє сприйняття було таким… Не знаю…

Ну от, після цього я не могла вже залишатись в церкві, втрачався смисл мого перебування там, я виходила. Згодом йшла вже до іншої церкви, з надією почути ТОЙ голос священика, який би мене не відштовхував, але і в другій, третій… я його не знаходила. І зародилась тоді така установка: там, де я почую ТОЙ голос, в тій церкві я залишусь, тобто стану вірницею тієї церкви. Але тоді це не судилось. От дійсно, як у Висоцького: «но и в церкви все не так, все не так, как надо!», в усякому випадку тоді для мене було не так. Ну ні – то й ні. І згодом, натомість цієї установки зародилась інша, але про неї нижче.

Пройшло багато років. Прийшла на першу лекцію Владики Мойсея і коли Владика заспівав молитву … я зразу зрозуміла, що почула ТОЙ голос! На той час я його вже не шукала, більше того – я навіть забула, що колись у мене був такий пошук, ще більше того – якби тоді я почула голос, схожий навіть на соту часточку від краси голосу Владики, я б тоді в тій церкві залишилась! Бо голос Владики набагато перевершував всі мої очікування, всі мої побажання. Я сиділа ошелешена і голосом, і спогадами давно забутих епізодів свого життя. Я ходила на концерти, де звучать музична класика, оперний спів, але вперше чула голос, який звучав у цій залі, а зароджувався на небесах. Він йшов з висоти, явно відчувався цей зв’язок з небесами! І це смішно, я розуміла, що смішно – але не втрималась і подивилась на стелю, бо було таке враження, що на даху відкрились якісь люки, крізь які видно небо!

ХРЕЩЕНА!

Мама моя вчителювала, була людиною щирою і чесною, тож говорити в школі дітям одне, а втиха хрестити дітей – було не в її правилах. Але подумки переймалася тим, що діти не хрещені і якось про це сказала родичам. І тут вони відкрились, що самі колись мене похрестили. Мама чомусь їм не повірила (я думаю, що далися взнаки непрості стосунки між ними, родичі дійсно могли і сказати, і зробити багато нещирого). І коли я подорослішала, все мене просила похреститися. Я була згодна. Якось я прийшла до церкви і сказала священику, що хочу похреститись. Священик погодився зразу ж провести необхідний обряд. А мені якось враз стало так сумно і якось «ніяк». Все-таки це таїнство, це такий особливий акт в житті дорослої людини, а мені здалося, що якби я прийшла, скажімо, в перукарню, то там до мене віднеслись би з більшою увагою. Я ніколи не претендувала на якесь особливе до мене ставлення з боку будь-кого. Але все-таки… Тут хотілося участі, розмови, відповідної такій ситуації уваги. А на це не було й натяку. Ну, хочете похреститись – ну то ставайте там-то, зробимо те-то, це буде коштувати стільки-то. Щось наче зв’язало мене, в такому стані не могла хреститись, не хотіла формальності, і я вийшла з церкви. Потім були ще намагання в інших церквах, але вони мало чим відрізнялися від моєї першої спроби.

Винятком став тільки пастор з костелу святого Олександра. Отець Ян, з яким я і мій чоловік в костелі любили спілкуватись, єдиний, на моє бажання похреститись «тут і зараз» відреагував як священик. Він скрушно похитав головою і тихо, з неприхованим сумом, лагідно, як до хворої дитини, сказав: Ні, це так не робиться, ви походіть до нас на службу, почитайте духовну літературу, попостіться, сповідайтесь, причастіться, пройміться Духом Святим і за декілька місяців, дасть Бог, для вас стане можливим прийняти святе хрещення. Почувши таке, я, з дідів-прадідів православного роду, згодна була похреститись у католиків! Але якось на те не сталося…

В цих моїх «митарствах» не йшла з пам’яті ота давня розмова мами з родичами. А якщо я справді хрещена? Я запитувала людей в церквах, священиків: Чи може мені священик сказати хрещена я чи ні? І люди, і священики відповідали мені, що то мої фантазії, що такого ніхто не скаже, що такого не може бути. Я їм вірила, але глибоко в душі тримала, не відмовлялась від надії зустріти ТАКОГО священика, який мені точно скаже, який «побачить». І виникла нова установка: моїм священиком стане І от, коли чергова спроба похреститись закінчилась знову нічим, я зрозуміла, що мені більше не потрібно піднімати це питання, потрібно закрити цю тему. Скільки разів моє бажання натикалося на якусь перепону, на якусь стіну, яку я не могла подолати! Стало так відверто ясно, що щось мене не пускає, не повинна того робити, не знаю чому, але не повинна! Нарешті так впевнено вирішила, що треба вважати себе хрещеною. Родичі, якими б вони не були , але такими ж речами не шуткують! Ну немає ТАКОГО священика. Вірніше він є, має бути. От один (як я тоді розмірковувала) знаходиться недалеко від Папи Римського, другий десь в Гімалаях, а на цих тисячокілометрових просторах між ними є ще ТАКІ священики, але ж я хожу іншими дорогами і навряд, щоб наші шляхи колись перетнулися. Тому вважатиму себе сама хрещеною.

І так я заспокоїлась років на десять. Цей спокій тривав до того часу, поки не стала ходити на службу в Українську Автокефальну православну церкву- канонічну. На службу я хожу, а до причастя, яке Владика Мойсей дає на кожній службі, не підхожу. Бо знову ворухнувся в мені отой приспаний сумнів – хрещена чи ні? Адже це я сама вирішила, так мене підвело до цього, а ніяких доказів, що це так і є в мене немає. Йде лекція за лекцією, служба за службою, а мені нічого не відкривається, Я вже зовсім не знала як вийти з такої ситуації, тому вирішила підійти до Владики Мойсея за порадою.

Тут я дозволю собі невеличку ліричну ремарку. За декілька днів до моєї розмови з Владикою в Київ прийшо надзвичайне явище – в Київ прийшов Сніг. Так, для мене це Сніг з великої літери, це Його Величність Сніг. Я його добре знаю, в моєму житті таких Снігів було декілька і всі вони були доленосними, всі приносили великі зміни в моє життя. А той Сніг був взагалі надзвичайний, з ним приходили такі прекрасні, особливі Божі дари. Він приходив, був у місті досить довго, засипав місто чистотою чуда, потім відходив, але відчувалось, що він десь недалеко, десь мандрує по області. Згодом він знову приходив, приносив нові дари. Приносив відчуття очищення, піднесенності, передчуття якоїсь великої радості. Я йду з подругою на лекцію Владики Мойсея і кажу їй: Ти знаєш, має статися щось особливе, щось дуже врочисте, не знаю що, але знаю, що це має статися саме тут.

Отже, на прощену неділю я після літургії підхожу до Владики Мойсея і починаю говорити, що старше покоління залишило мені такий сумнів, що спитати мені вже нікого, а цей сумнів не дає мені змоги підійти до причастя. Владика, навіть не дослухавши мене, так зразу, так впевнено і голосно сказав: Та ні, ви – хрещена! Ви – хрещена!

Я була вражена. Перше, що згадала – Сніг, ну правильно – Сніг, от чому він до мене приходив, я була впевнена, що він приходив саме до мене! Друге, як важливо в житті мати якусь високу ідею. Якщо вона в тебе є, ти її тримаєш, не зраджуєш їй, віриш в неї (хай навіть тебе всі вважають ідеалістом-романтиком, не від світу цього і т. д.), то рано чи пізно ти отримаєш нагороду. Я почула ТОЙ голос, зустрітла ТАКОГО священика! Я стала молитись: Боже милий, невже це правда! Слава Тобі Господи, що це збулось, дякую Тобі, милосердний Боже!

Праведні дороги, які ми обираємо, виводять нас до інших , більш широких доріг, і тоді вже нові дороги обирають нас…

ЖІНОЧИЙ АЛКОГОЛІЗМ ЛІКУЄТЬСЯ

СВІДЧЕННЯ АЛЛИ

У мене є падчериця Вероніка. Живе вона в м. Сочі з бабусею і донькою. Після тривалої перерви в наших стосунках я з донькою відвідала їх в 2002 році. Виявилось, що наша Вероніка п’є уже давненько, в хаті злидні. Я, як могла, наставляла її на «путь істинний», плакали обоє, вона запевняла мене, що кине. Я після повернення в Київ держала ситуацію під контролем, передзвонювала, цікавилась, як справи. Вона запевняла, що не п’є, але я розуміла, що це не так.

І от одного разу серед ночі розбудив мене телефон ( це було в лютому 2006 року) – Вероніка ридає в трубку, каже, що у повному відчаї, що сидить п’є горілку, що хоче кинути пити, але не знає як, що тільки на мою допомогу остання надія, але ж жіночий алкоголізм не лікується. Я ледве дочекалась ранку, зателефонувала владиці Олександру, взяла благословіння, напутственне слово і – на вокзал за квитком. Зайшла в іконну лавку купити Акафіст іконі Божої Матері «Неиспиваемая Чаша», а там сидів монах – порадив написати листа в Висоцький монастир міста Серпухова, де знаходиться ця чудотворна ікона. Я так і написала вже після повернення до Києва, та 40 днів читала Акафіст.

Поїзд в Сочі прибуває о 6 ранку, не доїхавши до дому, розпитувала у людей, де тут лікують алкоголіків – їх там багато, а лікують тільки водіїв громадського транспорту. Лікарі відпали, - записала до психолога. Благо, що якраз через дорогу від нашого будинку.

Вероніка з донькою вже чекали мене і зустріли з радістю. До церкви моя Вероніка не ходила, бо боялась переступити поріг, намагалась читати Біблію – та нічого не розуміла. Я сама відвідала церкву – батюшка був у відрядженні, познайомилась з дияконом, свічницею, зі старостою, попрохала,щоб коли прийде моя Вероніка уважно поставились до неї. День ходили по магазинах – одягали і взували онучку Валерію, ученицю 8 класу. Надвечір пішли до церкви, людей вже не було – тільки староста. Підходили до ікон, я розповідала, що за ікона, якому святому чи якій біблейській події присвячена, в притворі знайшли невеличку ікону Божої Матері «Неиспиваемая Чаша». Я щиро молилась до Бога, до Божої Матері, Вероніка, мабуть, теж. Потім ми до ночі сиділи під церквою, говорили про Бога, про Ангелів, про їх роль у житті людини, чому ми страждаємо за наших предків, про Божественну справедливість, про піст («род сей изгоняется постом и молитвою»). Одним словом, пройшлись по перших лекціях Владики Мойсея. Розповідала про нашу церкву, про Владику, вона все розпитувала, а я бачила, що їй і справді дуже цікаво. Сказала : «Як вам пощастило, що у вас є такий батюшка!»

Від’їжджаючи, я їй залишила святої води (коли хочеться випити чарку – наливай святої води), молитовник, як підготуватись до сповіді та книжечку Патріарха Мойсея «Здоров’я душі - здоров’я тіла». Наказала, як можна частіше ходити причащатись. До психолога вона вже без мене ходила. Та їй сказала : «Ну, яка ж ти п’яниця, нормально виглядаєш, адекватно відповідаєш на запитання, що не можеш пройти повз пляшку?». А вона відповіла: «Та, ні, тільки, коли дуже кепсько на душі».

Через пару місяців прислала Вероніка смс : «Сегодня первый раз в жизни сознательно исповедовалась- завтра иду к причастию. У меня все, Слава Богу, хорошо».

Тепер це дійсно, Слава Богу, так. Вона вже не п’є. Працює майже цілодобово. Вона в даний час шеф-повар в гарному ресторані, донька знайшла собі добру пару – хлопчика, який в 14 років залишився сиротою. Я дуже була стурбована, коли дізналась, що в них має бути дитина (Саші-19, а Валерії-17,5 років). Але коли приїхали на хрещення новонародженого Данилка у березні цього року, всі тривоги відпали. В квартирі зроблено їх руками дуже гарний ремонт, затишно, тепло, в сім’ї любов та злагода. Нещодавно купили машину, щоб їздити на дачу. Вже і Валерія стала відвідувати церкву, черга тепер за Сашком.

Дай Боже, щоб і надалі так було.

Слава Ісусу Христу! Слава Божій Матері! І навіки Слава Богу!

І велика подяка Владиці Мойсею за його лекції.

Одне нам жаль, що такі дорогоцінні знання не одержали раніше.