Свідчення Тетяни Шпиталь
ГОЛОС
Я виросла в атеїстичному середовищі, вірніше, воно було не таке однозначне, але так я його тоді сприймала. Звичайно, були серед людей, які мене оточували, і віруючі , звісно ж, були. Більшість з них не розмовляли зі мною про Бога (навіщо кидати бісер атеїстичному поросяті?), а тих, хто намагався до мене достукатись – тих я не слухала ( впевнена і горда у своєму невігластві).
Але згодом постало переді мною одне питання. Спостерігала з вулиці за тими, хто заходив до церкви. І не могла зрозуміти – чому ж до церкви ходять не тільки старенькі малограмотні, зобобонні бабусі, а й досить сучасні, освічені люди? Що ж вони там знаходять, що їх приваблює, що там відбувається? І тільки заради того, щоб це зрозуміти, я стала сама заходити до храму. Далеко не зразу, згодом я стала відчувати під час служби тепло, тихий усвідомлений спокій, врочистість, значимість дійства, спорідненість людей у спільній молитві, словом, оту чарівність, яку віруючі люди називають благодаттю. Так, були такі хвилини (моменти) абсолютого прийняття всього світу, абсолютного поєднання себе з ним.
Але, на жаль, це тривало до тих пір, поки з вівтаря не виходив священик і не починав співати. Поки співав хор, диякони – все було добре. Як тільки виходив священик – все кудись дівалось, відлітала зачарованість, все навколо ставало звичайним. Голос одного священика звучав дуже низько, грубо, другого – дуже високо, тоненько, іншого взагалі якось смішно, тобто порушувалась витворена до його появи гармонія, виникав дисонанс (Господи, прости що я так говорю, але це було, було саме так!).
Пройшо багато десятків років, а я до цих пір не можу сказати – чи то мені дійсно попадались такі священики, чи то лише моє сприйняття було таким… Не знаю…
Ну от, після цього я не могла вже залишатись в церкві, втрачався смисл мого перебування там, я виходила. Згодом йшла вже до іншої церкви, з надією почути ТОЙ голос священика, який би мене не відштовхував, але і в другій, третій… я його не знаходила. І зародилась тоді така установка: там, де я почую ТОЙ голос, в тій церкві я залишусь, тобто стану вірницею тієї церкви. Але тоді це не судилось. От дійсно, як у Висоцького: «но и в церкви все не так, все не так, как надо!», в усякому випадку тоді для мене було не так. Ну ні – то й ні. І згодом, натомість цієї установки зародилась інша, але про неї нижче.
Пройшло багато років. Прийшла на першу лекцію Владики Мойсея і коли Владика заспівав молитву … я зразу зрозуміла, що почула ТОЙ голос! На той час я його вже не шукала, більше того – я навіть забула, що колись у мене був такий пошук, ще більше того – якби тоді я почула голос, схожий навіть на соту часточку від краси голосу Владики, я б тоді в тій церкві залишилась! Бо голос Владики набагато перевершував всі мої очікування, всі мої побажання. Я сиділа ошелешена і голосом, і спогадами давно забутих епізодів свого життя. Я ходила на концерти, де звучать музична класика, оперний спів, але вперше чула голос, який звучав у цій залі, а зароджувався на небесах. Він йшов з висоти, явно відчувався цей зв’язок з небесами! І це смішно, я розуміла, що смішно – але не втрималась і подивилась на стелю, бо було таке враження, що на даху відкрились якісь люки, крізь які видно небо!
ХРЕЩЕНА!
Мама моя вчителювала, була людиною щирою і чесною, тож говорити в школі дітям одне, а втиха хрестити дітей – було не в її правилах. Але подумки переймалася тим, що діти не хрещені і якось про це сказала родичам. І тут вони відкрились, що самі колись мене похрестили. Мама чомусь їм не повірила (я думаю, що далися взнаки непрості стосунки між ними, родичі дійсно могли і сказати, і зробити багато нещирого). І коли я подорослішала, все мене просила похреститися. Я була згодна. Якось я прийшла до церкви і сказала священику, що хочу похреститись. Священик погодився зразу ж провести необхідний обряд. А мені якось враз стало так сумно і якось «ніяк». Все-таки це таїнство, це такий особливий акт в житті дорослої людини, а мені здалося, що якби я прийшла, скажімо, в перукарню, то там до мене віднеслись би з більшою увагою. Я ніколи не претендувала на якесь особливе до мене ставлення з боку будь-кого. Але все-таки… Тут хотілося участі, розмови, відповідної такій ситуації уваги. А на це не було й натяку. Ну, хочете похреститись – ну то ставайте там-то, зробимо те-то, це буде коштувати стільки-то. Щось наче зв’язало мене, в такому стані не могла хреститись, не хотіла формальності, і я вийшла з церкви. Потім були ще намагання в інших церквах, але вони мало чим відрізнялися від моєї першої спроби.
Винятком став тільки пастор з костелу святого Олександра. Отець Ян, з яким я і мій чоловік в костелі любили спілкуватись, єдиний, на моє бажання похреститись «тут і зараз» відреагував як священик. Він скрушно похитав головою і тихо, з неприхованим сумом, лагідно, як до хворої дитини, сказав: Ні, це так не робиться, ви походіть до нас на службу, почитайте духовну літературу, попостіться, сповідайтесь, причастіться, пройміться Духом Святим і за декілька місяців, дасть Бог, для вас стане можливим прийняти святе хрещення. Почувши таке, я, з дідів-прадідів православного роду, згодна була похреститись у католиків! Але якось на те не сталося…
В цих моїх «митарствах» не йшла з пам’яті ота давня розмова мами з родичами. А якщо я справді хрещена? Я запитувала людей в церквах, священиків: Чи може мені священик сказати хрещена я чи ні? І люди, і священики відповідали мені, що то мої фантазії, що такого ніхто не скаже, що такого не може бути. Я їм вірила, але глибоко в душі тримала, не відмовлялась від надії зустріти ТАКОГО священика, який мені точно скаже, який «побачить». І виникла нова установка: моїм священиком стане І от, коли чергова спроба похреститись закінчилась знову нічим, я зрозуміла, що мені більше не потрібно піднімати це питання, потрібно закрити цю тему. Скільки разів моє бажання натикалося на якусь перепону, на якусь стіну, яку я не могла подолати! Стало так відверто ясно, що щось мене не пускає, не повинна того робити, не знаю чому, але не повинна! Нарешті так впевнено вирішила, що треба вважати себе хрещеною. Родичі, якими б вони не були , але такими ж речами не шуткують! Ну немає ТАКОГО священика. Вірніше він є, має бути. От один (як я тоді розмірковувала) знаходиться недалеко від Папи Римського, другий десь в Гімалаях, а на цих тисячокілометрових просторах між ними є ще ТАКІ священики, але ж я хожу іншими дорогами і навряд, щоб наші шляхи колись перетнулися. Тому вважатиму себе сама хрещеною.
І так я заспокоїлась років на десять. Цей спокій тривав до того часу, поки не стала ходити на службу в Українську Автокефальну православну церкву- канонічну. На службу я хожу, а до причастя, яке Владика Мойсей дає на кожній службі, не підхожу. Бо знову ворухнувся в мені отой приспаний сумнів – хрещена чи ні? Адже це я сама вирішила, так мене підвело до цього, а ніяких доказів, що це так і є в мене немає. Йде лекція за лекцією, служба за службою, а мені нічого не відкривається, Я вже зовсім не знала як вийти з такої ситуації, тому вирішила підійти до Владики Мойсея за порадою.
Тут я дозволю собі невеличку ліричну ремарку. За декілька днів до моєї розмови з Владикою в Київ прийшо надзвичайне явище – в Київ прийшов Сніг. Так, для мене це Сніг з великої літери, це Його Величність Сніг. Я його добре знаю, в моєму житті таких Снігів було декілька і всі вони були доленосними, всі приносили великі зміни в моє життя. А той Сніг був взагалі надзвичайний, з ним приходили такі прекрасні, особливі Божі дари. Він приходив, був у місті досить довго, засипав місто чистотою чуда, потім відходив, але відчувалось, що він десь недалеко, десь мандрує по області. Згодом він знову приходив, приносив нові дари. Приносив відчуття очищення, піднесенності, передчуття якоїсь великої радості. Я йду з подругою на лекцію Владики Мойсея і кажу їй: Ти знаєш, має статися щось особливе, щось дуже врочисте, не знаю що, але знаю, що це має статися саме тут.
Отже, на прощену неділю я після літургії підхожу до Владики Мойсея і починаю говорити, що старше покоління залишило мені такий сумнів, що спитати мені вже нікого, а цей сумнів не дає мені змоги підійти до причастя. Владика, навіть не дослухавши мене, так зразу, так впевнено і голосно сказав: Та ні, ви – хрещена! Ви – хрещена!
Я була вражена. Перше, що згадала – Сніг, ну правильно – Сніг, от чому він до мене приходив, я була впевнена, що він приходив саме до мене! Друге, як важливо в житті мати якусь високу ідею. Якщо вона в тебе є, ти її тримаєш, не зраджуєш їй, віриш в неї (хай навіть тебе всі вважають ідеалістом-романтиком, не від світу цього і т. д.), то рано чи пізно ти отримаєш нагороду. Я почула ТОЙ голос, зустрітла ТАКОГО священика! Я стала молитись: Боже милий, невже це правда! Слава Тобі Господи, що це збулось, дякую Тобі, милосердний Боже!
Праведні дороги, які ми обираємо, виводять нас до інших , більш широких доріг, і тоді вже нові дороги обирають нас…
Публікації
