БОГ МЕНЕ ДУЖЕ ЛЮБИТЬ

Свідчення Галини Бондаренко

Моя життєва дорога непроста. Дивлячись з висоти прожитих років, інколи дивуюся: “Невже це було зі мною?”

Пригадую своє дитинство, воно не було радісне. Якось мене запитала моя вихованка Яся: “Галя, ти б хотіла знову стати дитиною?” Я їй відповіла однозначно – ні. “А чому”, - здивувалася спочатку дитина. А потім подумала і сказала: "Мабуть, дитинство твоє було безрадісне, тому ти й не хочеш туди повертатися”. Так, радості було мало, - постійно засмучена мама і постійно злий батько, якого я дуже боялася. Батько був дуже жорстокий і дуже кривдив маму. Рано з життя пішла мама, я залишилась одна, хоча батько був, але жити з ним було неможливо. Та на той час я жила і навчалась в іншому місті, а після закінчення педагогічного училища я за направленням приїхала до Києва. Я отримала в Києві квартиру (19-річна дівчина), мала любиму роботу і жила далеко від батька, хоча я їздила до нього, але то не приносило радості. Через рік по приїзді до Києва я зустріла хорошого хлопця, вийшла заміж, народила двох діток погодок. Здавалося життя налагодилося, живи та радуйся. Але ж ні, життя готувало мені інше. Як у народі говорять, прийшла біда – відкривай ворота. Так було і в мене, пішло одне за другим чередою. Після народження доньки (другої дитини) я захворіла, потім захворіла донька, у неї була стафілококова інфекція на шкірі. Тільки з донькою вийшла з лікарні, через два тижні захворів син. У сина виявили плеврит і запалення легенів. Одному Богові тільки відомо, як я це все пережила, бо дитина помирала на руках. Але Господу було угодно щоб він жив, і син пішов на поправку. А в цей час щось незрозуміле відбувалось з моїм чоловіком. Він страшенно схуд, йому щось постійно ввижалось, він чудом не попав в автомобільну аварію, бо був водієм. Я в лікарні із сином, свекруха з хворою донькою дома, а чоловік як свічка горить. Приходить до мене в лікарню, падає на коліна і просить: “Не виходь заміж, бо ти собі чоловіка знайдеш, а батька дітям ні. Я вмираю”. Що я тоді відчувала, я не можу передати. Мені навіть зараз важко про це згадувати. Сина виписали з лікарні, а через два тижні в лікарню Павлова попадає мій чоловік із страшним діагнозом - шизофренія. Але, які були ці два тижні я описувати не буду, бо це було щось неймовірно жахливе. І найстрашніше те, що коли викликала просту швидку допомогу, лікар сказав: “Виховуйте дітей, а ваш чоловік хай іде й працює”. А кому там уже працювати, коли залишилось 48 кг при зрості 178 см.

В якому стані тоді була я? Я й ворогові не бажаю пережити те, що довелося пережити мені. Адже мені тоді було лише 23 роки, двоє маленьких дітей на руках, чоловік у психушці і нікого близького поряд.

Правда, мені допомагали по можливості подруги і чоловікова сестра. А от моральної підтримки від рідних я не мала. Мами вже не було на той час, а батько навіть не приїхав до мене. Але хоча б і приїхав...

Я думаю, що вижила тоді за рахунок молодості, а ще думала, що мене тримали на світі мої діти. Я думала, що повинна жити заради них, адже я їм дала життя, то й повинна довести до ума.

Тоді я про Бога не знала нічого. Я народилась і виросла в час атеїзму, коли про Бога говорити не можна було. Та в скрутну хвилину я, як і кожна людина, інтуїтивно згадувала Бога, але не розуміла тоді, що таке Бог. Можливо я Його і не уявляла дідусем із бородою, але і не знала, що це життєва енергія.

Чоловік мій захворів 30 років тому і хворіє понині. Хто знає, що це за хвороба, зрозуміє мене в якому страху я жила. Але життя продовжувалося. Стан мого чоловіка то покращувався, то погіршувався, але я терпляче все переносила, ростила й виховувала дітей, піклувалася про чоловіка, працювала. І оці життєві труднощі поступово заставляли мене задумуватися над сенсом життя. Не один раз мені приходила думка: “Для чого я живу?” Потім пізніше ці думки почали формуватися у римовані рядки, я почала писати вірші. У тих віршах я передавала свій стан душі і здається почала розуміти, що є якась сила, яка є біля мене весь час.

Я почала усвідомлювати, що я живу не даремно. Але ж чому? І я шукала.

Мені попадала в руки різна література, я її читала і дещо розуміла, а деякі книжки я не могла прочитати, починала і тут же кидала. І так знову й знову. І прочитала їх тільки через деякий час. Мабуть, я до них просто уже “доросла”. Так я читала і Євангеліє, засинала тільки-но починала читати.

Саме тоді я почала відвідувати церкву, але й там нічого не могла знайти, адже Православна Церква не дає знань про Бога. Там тільки ікона, свічка – а живого Бога немає.

Життя мені здавалося таким сірим. Ще поки я була молодша я багато співала, а потім мене уже й пісня не стала радувати. І згадувалися мамині слова: “Мені й дихати не хочеться, не тільки співати”.

Лише одне мене радувало, так це діти. Вони у мене хороші, і балували мене, так говорила мені моя кума. Я, – говорить, – у вікні цілу ніч стою, сина виглядаю, а ти спиш. Та тільки ніхто не знав, як я спала одним оком, бо боялася заснути навіки. А трапитись могло все, бо, що було в голові мого чоловіка знав тільки один Бог. І Він не допускав, щоб ті думки реалізувалися.

Це тепер я розумію і точно знаю, а тоді я плакала і питала: “Та де ж Він той Бог?”

А Бог оберігав, спостерігав до часу і давав усе важчі випробування. Спочатку чоловік, а потім я забрала до себе батька, якому я колись була не потрібна. А старість прийшла...

А потім ще на роботі з'явилася людина, точно така ж як тих двоє. Мені здавалося, що настав кінець світу. Але ж я десь читала, що Господь не покладе на плечі більше, ніж людина може нести. То ж я хоч і скрипіла, але волокла свою ношу.

І саме в цей час Господь привів мене до Владики Мойсея. Коли я почула його по телевізору, зразу ж зрозуміла, що це те, до чого я прагнула. Я спочатку прийшла на літургію, а потім Бог так улаштував, що стала ходити на лекції. І на першій же лекції була здивована тим, як усе в Бога влаштовано просто. Чому ж я раніше цього не могла зрозуміти? І від того, як я більше чула Владику, очі мої робилися усе більші й більші, на що Владика Мойсей зауважив: “А чому очі такі великі?”

Я безмірно вдячна своєму вчителю, Владиці Мойсею, який урятував мене від безвиході. Я стала відчувати радість життя, я побачила яку красу для нас створив Творець на Землі.

І я побачила, відчула й полюбила цей світ, людей, себе. Бо як можна любити когось, коли не любиш себе. А найголовніше, а полюбила Бога. Він дав мені життя, оберігав мене постійно, дав мені вчителя у потрібний час. Я відчула любов Бога, і тепер я постійно ловлю себе на думці: “Яка я щаслива людина”. І мені важко тепер розуміти тих людей, які дбають тільки за матеріальне, а не дбають за душу. Адже всі скарби світу не варті однієї спасенної душі. Мені їх просто шкода, а їм не зрозуміти мене, чому я щаслива.

Душу мою переповнюють почуття. Дивлюся навколо, ніби нічого особливого, а на душі радість. Ловлю себе на думці — душа радіє від того, що вона знайшла те, що шукала, знайшла дорогу життя, знайшла Творця, знайшла Істину.

Господи, як же я довго Тебе шукала, як мені було без Тебе важко, як я страждала! Нарікала на Тебе, Боже, не могла збагнути, чому ти від мене “відвернувся”. Це мені тоді так здавалося, а воно зовсім навпаки: я Тебе не знала, душа ніби спала. І коли настали сильні випробування, душа почала ридати, кричати, благати про допомогу. Але допомоги не просила, а вимагала. Думала, що коли будеш, як та нерозумна дитина, кричати і тупати ногами, то Господь звільнить від випробувань.

“А Ти, Господи, спокійно спостерігав і був завжди поряд і завжди в слушну хвилину, мені допомагав. Тоді я цього не розуміла, а зараз точно знаю, що Ти мене ніколи не залишав, тримав мене за руку, постійно говорив зі мною через Ангела-Охоронця, давав добрі поради, але я не завжди чула, не завжди розуміла.

Рідний Отче, прости мене, свою нерозумну дитину. Ти бачив, що я можу нести свій хрест і тільки зорив за мною. Та настала та година, коли я вже зігнулась під хрестом майже до землі. І тоді Ти, Дорогий, Люблячий, Отче, привів мене до того, хто підставив своє плече під мій хрест, щоб я не зламалась, не впала — це був мій Учитель, мій земний Спаситель. Це через Нього, я впізнала Тебе, Отець Небесний, зрозуміла, що Ти ведеш мене по життю. Тепер я з радістю віддала свою руку Тобі, тримай мене, не відпускай. Яке це щастя, що Ти не відкинув мене, що я не загубилася в тому великому світі, адже, нас (людей), наче піску в морі. А Ти, мене, оту піщинку знайшов і взяв на руки, і не просто за руку, а несеш мене так бережно, з такою любов’ю. Боже мій, яке ж Твоє милосердя безмежне, мене, таку невдячну, отак любиш.

Владика Мойсей мені не один раз говорив: “Галю, Бог тебе дуже любить”. Тепер я це розумію і відчуваю сама.

Немає таких слів щоб виразити Тобі, Отець Небесний, вдячність.

Боже! Дай же мені безмежної любові до Тебе!!!